Острівське угоду

Острівське угоду - договір між між королем польським Ягайло і князем городненскім і трокскім Вітовтом, підписаний у 1392 у маєтку острові поблизу міста Ліди. За цією угодою Вітовт отримував у користування землі Трокского князівства, а також ставав Великим князем Литовським, Руським і Жамойтскім, але визнавав себе васалом короля Ягайла. Договір ознаменував закінчення Громадянської війни в Литві.


1. Передумови

Королівство Польське і Велике князівство Литовське в 1386-1434 роках

У кінця 1380х років вибухнув відкритий конфлікт між гродненським князем Вітовтом і князем Скиргайло, братом Ягайло і намісником останнього. Скиргайло володів Трок, вотчиною Кейстута та Вітовта, яку Ягайло після першої війни обіцяв повернути власнику. Багато литовці були незадоволені зростаючим польським впливом в їх країні [1]. На умовах передачі тевтонців Жемайтії Вітовт заручився підтримкою ордена. Їх загони провели ряд військових кампаній в Литві, найбільша з яких відбулася на початку 1390 року, коли Вітовт майже п'ять тижнів облягав Вільно [2]. Німцям вдалося зруйнувати Кривий замок, який вже ніколи не був відбудований, а також знищити майже всі будівлі за межами міської стіни, проте, міста взяти не вдалося. Незабаром стало ясно, що жодна зі сторін не має рішучого переваги, а постійні військові походи тільки розоряють литовську землю. Тим часом, польська знать почала висловлювати невдоволення тим, що король Владислав Ягайло приділяє надто багато уваги литовським справах, а також того, що до цих пір не були виконані умови Кревської унії - повне хрещення Литви в католицьку віру [3]. В умовах цього, Ягайло вирішив розпочати переговори з Вітовтом.


2. Переговори і договір

2.1. Переговори

Ще навесні 1392 Ягайло послав до Вітовта свого представника єпископа плоцького Генріха Мазовецького для обговорення умов миру. Ягайло запропонував поступитися Вітовту титул великого князя литовського, якщо той визнає його верховним правителем Литви [4].. Вітовт прийняв пропозицію Ягайло не відразу, мабуть, через те, що багато його родичі й наближені знаходилися в Ордені в якості заручників. Після того, як угода таємно було досягнуто, Вітовт запросив Тевтонських лицарів на свято в свою резиденцію - замок Ріттерсвердер, що знаходився на острові на Німані [4]. Більшість нічого не підозрювали гостей Вітовта були взяті в полон, після чого литовський князь спалив цей замок, а також Меттенбург, Нойгартен (близько Гродно) та інші дерев'яні замки, зведені лицарями під час походу на Вільну [5].. Під час цієї кампанії в полон Ордена потрапив брат Вітовта Сигізмунд, який перебував при дворі великого магістра аж до підписання Салінського договору в 1398 році [6].


2.2. Підписання угоди

4 липня 1392 відбулася зустріч Ягайла і Вітовта в маєтку острові поблизу Ліди. Там і почалися офіційні переговори, підсумком яких став договір, формально завершив війну. Вітовт був визнаний великим князем литовським, йому були повернена його вотчина - Трокское князівство. Скиргайло отримав у володіння Київське князівство, де й помер через 5 років [7]. Вітовт формально визнав Ягайло, тепер носив титул верховний князь литовський, своїм сюзереном. Також Вітовт пообіцяв, що після його смерті землі Великого князівства стануть власністю короля Польщі.


3. Наслідки

Острівське угоду було ратифікована в ряді договорів, укладених між Польщею і Литвою, а також низці документів, підписаних дружиною Вітовта Ганною і дружиною Ягайло Ядвігою. Договір сприяв зміцненню централізованої влади в Литовській державі [8]. Вітовт виявився залежним від Ягайло тільки формально. Більш того, за запевненням деяких дослідників, Ягайло сам був в залежності від Вітовта - більш здатного і найпопулярнішого правителя [9]. Незабаром Вітовт усунув деяких братів Ягайло (своїх двоюрідних братів) з їх князівств: Скиргайло позбувся Трок і Вільни (замість згодом отримав князювання в Києві), Свидригайло був вигнаний з Вітебська, Корибут - з Новгорода-Сіверського, Володимир - з Києва. Позбулися володінь і інші князі- Гедиміновичі : подільський князь Федір Коріатович і волинський Федір Любартович.

Угода ознаменувало закінчення майже піввікової війни за галицько-волинську спадщину, в якій з 1340 по 1392 Королівство Польське і Велике князівство Литовське боролися спочатку один з одним, доводячи правоту своїх домагань на Галицький престол, а потім, після Кревської унії 1385 року, спільно боролися проти волинського князя Федора Любартовича. У 1387 Ягайло відібрав у Федора Луцьк, а в 1390 - Володимир-Волинський. За умовами договору в Острові Галичина, Пагорб та Белз відходили до Королівства Польського, а Волинь, Луцьк і Володимир-Волинський - до Великого князівства Литовського. Галицько-Волинське князівство перестало існувати.

У 1398 році на зборах знаті литовські і руські князі та бояри проголосили Вітовта самостійним правителем держави. Однак поразка в битві на Ворсклі від татар хана Тимура Кутлуг в 1399 році, де Вітовт ледь не потонув і втратив майже все військо, послабило його позиції [7]. Крім того, почалися повстання в Смоленськом князівстві, а також Новгородської і Псковської республіках [10]. У цих умовах Вітовт був змушений підтвердити верховну владу Ягайла, пішовши на укладення Віленської-Радомської унії [3].

Тим не менш, Вітовт продовжив політику щодо зміцнення держави. Він заміняв князів на місцях своїми намісниками, домігся успіхів на сході: кордони Великого князівства Литовського дійшли до верхів'їв Оки і до Можайська, він відняв у татар Південну Подолию, уклав союзи з тверським, рязанським і Перуанські князями. Зять Вітовта Василь I Дмитрович за заповітом, складеним у 1423 році, залишив його регентом при малолітньому великого князя московському Василі II [11].

Зміцненню авторитету Вітовта сприяла перемога в Грюнвальдській битві і повернення Жемайтії за умовами Торнского світу 1411. Політика Вітовта була оцінена по достоїнству європейськими правителями на з'їзді в Луцьку в січні 1429 [12]. Імператор Сигізмунд Люксембурзький запропонував Вітовту прийняти королівську корону, на що він відповів згодою. Переговори йшли таємно, так як поляки були категорично проти посилення Вітовта. Навіть Ягайло був згоден на коронацію, заявивши, що після смерті Вітовта корона перейде до одного з його синів, так як у Вітовта не було спадкоємців чоловічої статі [12]. Незадовго до коронації, 27 жовтня 1430 Вітовт несподівано помер у Троках [12].


Примітки

  1. (Англ.) Jaktas, Juozas. "Lithuania to World War I". In Albertas Gerutis. Lithuania: 700 Years. translated by Algirdas Budreckis (6th ed.). New York: Manyland Books, 1984. p. 60.
  2. (Англ.) Turnbull, Stephen. Crusader Castles of the Teutonic Knights, Vol. 2: The Stone Castles of Latvia and Estonia, 1185-1560. Osprey Publishing. pp. 53-54.
  3. 1 2 (Англ.) Kiaupa Z., Kiaupienė J., Kunevičius A. The History of Lithuania Before 1795 (English ed.). - Vilnius: Lithuanian Institute of History, 2000. - Pp. 135-137. - ISBN 9986-810-13-2.
  4. 1 2 (Англ.) Koncius J. B. Vytautas the Great, Grand Duke of Lithuania. - Miami: Franklin Press, 1964. - Pp. 21-23.
  5. (Літ.) Ivinskis Z. Lietuvos istorija iki Vytauto Didiojo mirties. - Rome: Lietuvių katalikų mokslo akademija, 1978. - Pp. 307-308.
  6. (Англ.) Maroszek J. Evidence of a stormy history - www.informacjaeuropejska.pl / pliki / MLE_IV_EN.pdf. My Little Europe (Cross-border Centre for Civil Education and Information in Białystok). - 4: 32.
  7. 1 2 (Англ.) Stone D. Z. The Polish-Lithuanian State, 1386-1795 - - Seattle: University of Washington Press, 2001. - P. 18. - ISBN 0-295-98093-1.
  8. (Літ.) Gudavičius E. Lietuvos istorija. Nuo seniausių laikų iki 1569 metų. - Vilnius: Lietuvos raytojų sąjungos leidykla, 1999. - Pp. 173-174. ISBN 9986-39-112-1.
  9. Барбашев А. І. Вітовт і його політика до Грюнвальдської битви (1410 р.). Санкт-Петербург: Друкарня М. М. Скороходова, 1885. С. 10.
  10. (Літ.) Ivinskis Z. Lietuvos istorija iki Vytauto Didiojo mirties. - Rome: Lietuvių katalikų mokslo akademija, 1978. - Pp. 319.
  11. Зимін А. А. Витязь на роздоріжжі: феодальна війна в Росії XV в. - annals.xlegio.ru/rus/zimin/zim1_01.htm - Москва: Думка, 1991. - С. 30. - 286 с. - ISBN 5-244-00518-9.
  12. 1 2 3 Барбашев А. І. Нариси литовсько-руської історії XV століття. Вітовт. Останні двадцять років князювання (1410-1430). - Санкт-Петербург: Друкарня М. М. Скороходова, 1891. - С. 239-261. - 341 с.