Святий

Святий (від праслав. svęt', svęt'jь; ^[1] мн. ч. - святі) - міфічна чи історична особистість, особливо шанована в різних релігіях за благочестя, праведність, богоугодність, стійке сповідання віри, посередництво між Богом і людьми ^{[2] [3]}.

В християнстві (за винятком деяких протестантських конфесій) благочестивий і доброчесний чоловік, канонізований церквою, що являє собою зразок чесноти і перебуває за вченням Церкви після його смерті на небесах і молиться перед Богом за всіх людей, що нині живуть на землі.

"Святі" ( Фра Анджеліко, XV століття)

1. Християнство

1.1. Календарна традиція

У пам'ятках первісної християнської давнини, до половини IV ст. і навіть до V ст., як у східних, так і у західних християн слово святий - греч. ἅγιος , лат. sanctus - На думку Мартіньі ("Dictionnaire des antiquites") ще не було засвоєно так званим нині канонізованим святим, тобто ні апостолам, ні мученикам, ні взагалі особам, які пізніше стали, під іменем святих, предметом особливого шанування церкви, а при згадці їх називали просто по імені, наприклад, Павло (не додаючи "апостол" або "святий").

Римський календар, виданий Бухер, а потім Рюінардом при його "Acta Sincera", доводить список особливо шанованим у церкві осіб до IV ст. включно (до тата Ліберія), причому жодного разу не дає їм назви sanctus. Лише в календарях церкви карфагенской, в III-V ст., При поминанні померлих, особливо шанованих церквою, слово sanctus зустрічається часто. Перший календар, в якому постійно зустрічається слово sanctus при імені того чи іншого особливо шанованого церковного особи, - це календар полем (" Acta Sanctorum "; т. 1). У менш віддалену епоху це слово зустрічається іноді в мозаїках при зображенні апостолів, але його ще немає при зображенні св. Іоанна Предтечі навіть у 451 р., і зустрічається воно при імені Предтечі не раніше, як у 472 р., на зображенні св. Агафії in Suburra, в Римі. За дослідженням Чіампі, воно зустрічається також при зображенні Косми і Даміана в 531 р. Слова sanctus і sanctissimus на мармурових похованнях, безперечно древніх, мають, на думку Мартіньі, значення carissimus. Причина, по якій християни найдавніших часів уникали епітетів: Sanctus, Sanctissimus, полягає, на думку деяких вчених, в тому, що слово Sanctus часто вживалося в написах безсумнівно язичницьких, яким не хотіли наслідувати християни. На епіграфічних документах V ст. зустрічається при іменах, в деякому віддаленні, одна буква S, яка може бути прийнята за початкову літеру слова Sanctus, але також і за поч. букву слова Spectabilis. Замість назви "святий" ( лат. Sanctus ) Або разом з ним часто стояло, при імені шанованого церквою особи, інша назва - dominus, domina. Мартіньі схильний думати, що слова dominus і domina означали в давнину спеціально "мученик і мучениця". З розповідей про поховання покійних християн видно, що розпоряджатися похованням проголошували: ad sanctos! ad sanctos! (Або ad martyres, ad martyres), тобто наказували нести померлого на спеціально християнське кладовище. Крім позначення особистої святості або високого благочестя особи, слово sanctus, (agioV;), як колись в язичництві, додавалося і в християнстві для позначення, що та чи інша особа або місце присвячено якомусь священному служінню. Християни in corpore в стародавній церкві (напр. в посланнях Апост.Павла) іменувалися святими. У Євангелії святість, освячення представляються скрізь як властивість християнства, у всіх його проявах: Нехай святиться ім'я твоє ( Мф. 6:9), отче святий, святи їх в істині твоїй (Ів. XVII, II, 17).

1.2. Шанування і призивання святих

Православні і католики вважають, що Святе Письмо рішуче забороняє надавати будь-кому божеське поклоніння і служіння, крім єдиного істинного Бога ( Втор. 6:13; Іс. 42:8; Мф. 4:10; 1Тим. 1:17), але зовсім не забороняє віддавати належну шану (doulexa) вірним слугам Бога, і притому так, щоб вся честь ставилася до нього ж єдиного, як "дивному у святих своїх".

Цар Давид волав: "мені ж зело чесно биша друзі Твої, Боже" (Пс. CXXXVIII, 17); сини пророчі урочисто "вклонилися до землі вірному рабу і другу" Божу - Єлисея ( 4Цар. 2:15). У Новому Завіті сам Ісус Христос, підтвердивши закон: "Господу Богу твоєму поклоняйся і Йому єдиному будеш служити" ( Мф. 4:10), сказав учням своїм: "ви друзі мої, якщо виконаєте все, що Я наказую вам" ( Ін. 15:14), і засвідчив за ними: "хто вас приймає приймає Мене, хто ж приймає Мене, приймає Того, Хто послав Мене" ( Мф. 10:40), показуючи, що честь, воздаваемая вірним слугам Його і друзям, відноситься до Нього самому, також і в Одкровенні устами Іоанна Богослова : "Переможцеві дам сісти зі Мною на престолі Моєму, як і Я переміг і сів з Отцем Моїм на престолі Його" ( Одкр. 3:21). Апостол Павло також говорить: "Пам'ятайте наставників ваших, які проповідували вам слово Боже, і, дивлячись на кінець їхнього життя, наслідуйте їхню віру" ( Євр. 13:7).

1.3. Походження шанування святих

Виникнувши в християнській церкві на перших же порах її існування, віра в богоугодність і спасительність достодолжного вшанування святих висловилася у встановленні в пам'ять мучеників та інших святих особливих свят, за прикладом недільного та інших святкових днів, з вчиненням відповідних молитов і літургії (свідоцтва Тертуліана і св. Кипріяна; Постанови апостол. кн. VI, гл. 30; кн. VIII, гл. 33). Починаючи з IV ст. скрізь відкрито і урочисто відбувається вшанування святих, узаконене двома помісними соборами того ж століття: Гангрського і Лаодикійський. Разом з тим розвивається і визначається саме вчення про шанування святих ( Єфрем Сирін, Василь Великий, Григорій Ніський, Григорій Богослов, Іоанн Златоуст). Сприяло цьому поява різних єретичних лжевчень. Були, наприклад, єретики, які не тільки вшановували Богоматір належним їй шануванням, як найсвятішою всіх святих, але й віддавали їй божеські почесті, поклонялися і служили їй нарівні з Богом. Це викликало св. Єпіфанія як на викриття помиляються, так і на з'ясування істинного церковного вчення про шанування святих На початку V століття з'явилися єретики які стали дорікати церква в тому, що ніби-то нею допускається божеське вшанування святих з таким же поклонінням їм і служінням, і цим відновлюється древнеязическое ідолопоклонство і руйнуємо віра в істинного Бога, якому одному потрібно поклонятися і служити. Во главе этого рода лжеучителей, состоявших по преимуществу из евномиан и манихеев, стал испанец Вигилянций. Против него выступили блаженные Иероним и Августин. Вера в обязательность и спасительность достодолжного чествования святых неизменно сохранялась в церкви и в последующие века; подтверждением чему служат свидетельства как отдельных пастырей церкви (Сальвиан, Кирилл Александрийский, Григорий Великий, Иоанн Дамаскин), так и целых соборов - поместного Карфагенского (419 год) и в особенности Седьмого Вселенского (второго никейского). Противниками этого учения в Средние века являются альбигойцы, павликиане, богомилы, вальденсы и виклефиты, в Новейшие время - вообще протестанты.

Начало молитвенного призывания святых видно ещё в церкви ветхозаветной: царь Давид взывал к Богу: "Господи, Боже Авраама, Исаака и Израиля, отцов наших" (1Пар. 29:18). Апостол Иаков преподает верующим заповедь молиться друг за друга и к этому прибавляет: "много может усиленная молитва праведного" (Иак. 5:16). Апостол Пётр обещал верующим и после своей смерти не прерывать попечения о них (2Петр. 1:15). Апостол Иоанн засвидетельствовал, что святые возносят свои на небе молитвы пред Агнцем Божим, помня в них и о сочленах своих в церкви воинствующей (см. Откр. 5:8; Откр. 8:3-4. На основании Свящ. Писания и вместе свящ. предания, церковь всегда учила призывать святых, с полной уверенностью в их предстательстве за нас перед Богом. Это учение и верование церкви содержится во всех древнейших литургиях, например апостола Иакова и иерусалимской церкви, появившиеся в IV в. и вошедшие в церковно-богослужебную жизнь чины литургии св. Василия Великого и Иоанна Златоуста ясно доказывают, что призывание святых в это время было явлением всеобщим. Почитание святых не прекратилось и в период иконоборчества. Иконоборческий собор (754 год): "кто не исповедует, что все святые. досточтимы пред очами Божиими. и не просит молитв у них, как у имеющих, согласно церковному преданию, дерзновение ходатайствовать о Мире, - анафема " ^[6]. Несмотря на то, что, вскоре его постановления были отвергнуты на Седьмом Вселенском соборе, сама практика почитания святых осуждению не подвергалась.

Учение о призывании святых сохранилось и доныне сохраняется в отделившихся издревле от вселенской церкви христианских обществах, как то: несторианском, абиссинском, коптском и армянском. Противниками этого учения явились выделившиеся из западной церкви в Средние века рационалистические и мистические секты. Лютер отверг почитание и призывание святых на том, главным образом, основании, что видел в них своего рода посредников между Богом и верующими, каковое посредство исключалось его личной, непосредственной верой. Ему казалось, что даже и прославленные святые своим посредством будут отдалять верующих от Христа, подобно тому, как здесь на земле отдаляют их от Него члены церковной иерархии. Поэтому он настаивал на мысли, что почитание святых является унижением заслуг Иисуса Христа, как единственного ходатая между Богом и людьми. Святые, по мнению Лютера - это только замечательные исторические лица, о которых нужно вспоминать с благоговением, говорить с уважением, но к которым нельзя обращаться с молитвой.

1.4. Античное многобожие и почитание святых

Сохранение античных традиций у последователей христианской религии находит свое выражение в сочетании предыдущих представлений с христианскими символами в искусстве, в литературе, в философии, в бытовой сфере и в самой религии. Внешняя схожесть античного политеизма и культа христианских святых вызывает критику со стороны атеизма. Ф. Энгельс заметил, что христианство "могло вытеснить у народных масс культ старых богов только посредством культа святых" "Греческие жития мучеников-философов и политических деятелей, пострадавших за свои убеждения послужили образцом для мифических житий вымышленных святых.": ^[7] Впрочем подобные взгляды имеют ответ Церкви, так Сергей Булгаков объясняет ^[8] :

1.5. Святые в православ'ї

Святые, размещённые в небесах по ликам святости (икона " Страшный суд ", Польша, XVII в.)

Во все времена православное учение сочетало в себе две принципиальные особенности духовной жизни: во-первых, это постоянное стремление к святости, к безгрешной жизни: "Всякий, рожденный от Бога, не делает греха он не может грешить, потому что рожден от Бога" (1Ин. 3:9), с другой стороны, это осознание своей греховности и упование только на милость Божию в деле своего спасения: "Блаженны нищие духом, ибо их есть Царство Небесное" (Мф. 5:3), "Я пришел призвать не праведников, но грешников к покаянию" (Мф. 9:13). Это сочетание выражается, к примеру, словами Апостола Павла "Мне, наименьшему из всех святых, дана благодать сия"(Еф. 3:8) - фраза, в которой сочетается и осознание призвания всех верующих в Христа к святости и в то же время уничижение самого первоверховного апостола, встречающееся ещё к примеру, в 1Кор. 15:8,9 : "а после всех явился и мне, как некоему извергу. Ибо я наименьший из Апостолов, и недостоин называться Апостолом, потому что гнал церковь Божию". Так или иначе стремление к святости - это естественное стремление каждого православного христианина. Апостолу Иоанну Богослову было открыто, что "теплохладные" христиане будут извержены из уст Божиих (Откр. 3:15,16)

Апостол Павел в своих посланиях называет всех членов Церкви святыми, в том числе адресуя их "призванным святым" (1Кор. 1:2; Рим. 1:7) или просто "святым" (Еф. 1:1; Фил. 1:1; Кол. 1:2) а Апостол Пётр говорит христианам: "вы - род избранный, царственное священство, народ святой, люди, взятые в удел" (1Пет. 2:9). В то же время святость в православии это не статус, а как бы состояние человеческого духа: "не придет Царствие Божие приметным образом, и не скажут: вот, оно здесь, или: вот, там. Ибо вот, Царствие Божие внутрь вас есть" (Лк. 17:20-21), "будьте совершенны, как совершен Отец ваш Небесный" (Мф. 5:48). В целом же святость в Православии имеет синонимичные аналоги, слова богообщение и боговидение. Они основываются на православном учении о том, что Святые в Царствии Небесном постоянно находятся в общении с самим Богом и иллюстрируется, к примеру, такими словами из Писания ^[9] :

• "И говорил Господь с Моисеем лицем к лицу, как бы говорил кто с другом своим" (Исх. 33:11)
• "Одного просил я у Господа, того только ищу, чтобы пребывать мне в доме Господнем во все дни жизни моей, созерцать красоту Господню и посещать [святый] храм Его" (Пс. 26:4)
• "Филипп сказал Ему: Господи! покажи нам Отца, и довольно для нас" (Ин. 14:8)
• "Кто имеет заповеди Мои и соблюдает их, тот любит Меня; а кто любит Меня, тот возлюблен будет Отцем Моим; и Я возлюблю его и явлюсь ему Сам" (Ин. 14:21)
• "но Я увижу вас опять, и возрадуется сердце ваше, и радости вашей никто не отнимет у вас; и в тот день вы не спросите Меня ни о чем" (Ин. 16:22-23)
• "наше общение - с Отцем и Сыном Его, Иисусом Христом" (1Ин. 1:3)

Під час чинопослідування православного відспівування Церква (за стародавнім звичаєм) багаторазово припрошує Бога зарахувати померлого до лику святих: "Зі святими упокій Христе душу покійного раба Твого! ". Ті ж самі слова співаються під час прославлення святого перед співом величання вже як новому святому.

У православ'ї по лику святості (див.) розрізняють кілька типів святих.

Особливе місце серед православних святих займає Пресвята Богородиця.

Святість - це стан пережите віруючим по слову Апостола Якова "Наблизьтеся до Бога, і наблизиться до вас" ( Як. 4:8). Але також сказано "Ви - світло світу. Не може сховатися місто, що стоїть на верху гори" ( Мф. 5:14). Таким чином з одного боку єдиним сердцеведцем знаючим угодників своїх є сам Господь. Але Він Сам прославляє святих своїх чудесами : даром мов (в перші століття), пророцтва, зцілень, чудотворення за життя, нетлінними мощами, зцілень за молитвами святого. Чудеса не є обов'язковою умовою шанування, по слову Апостола Павла про вищу дар: "Любов ніколи не перестає, хоча і пророцтва припиняться, і мови замовкнуть, і знання скасується" ( 1Кор. 13:8) -, але є як би зазначенням самого Господа на шанування його вірного служителя. Наприклад, як описано відразу після прославлянні Святителя Московського Іони про зцілення однієї жінки ^[10] :

Православні церкви визнають святими, як правило, тільки православних чи християн, що жили до поділу церков. Втім, існують винятки, наприклад, в 1981 собор РПЦЗ зарахував до лику святих всіх слуг царської сім'ї, які загинули разом з ними в Іпатіївському домі, в тому числі католиків і протестантів.

Митрополит Крутицький і Коломенський Ювеналій, член Священного Синоду, голова Синодальної комісії з канонізації святих Російської Православної Церкви:

Виділити більш "авторитетних" і менш "авторитетних" святих неможливо, але в православній російській традиції, особливо серед мирян, найбільш шанованими святими є Іоанн Хреститель, Микола Чудотворець (Микола Угодник), Сергій Радонезький, Серафим Саровський, Олександр Невський, князь Володимир, а також місцевошанованих святих.

, Список православних святих

1.6. Святі в католицтві

"Страшний суд", фреска Джотто в Капелі Скровеньі, XIII в.

Святі, тобто врятовані для вічного життя з Богом християни, є для живуть християн прикладом християнського життя, а також молитовниками і заступниками перед Всевишнім. Древній Апостольський Символ віри говорить про "спілкуванні святих", яке розуміється в Католицькій церкві як спілкування духовних благ, а також як спілкування земної та небесної Церкви.

Катехізис Католицької церкви говорить з цього приводу:

Ангели і святі, присутні при вознесіння Богородиці ("Вознесіння діви Марії", Франческо Боттичини).

Католицька церква вшановує святих, підкреслюючи, що поклоніння належить одному лише Богу, а молитви святим носять характер прохання про заступництво. Показово, що в літанія, звернених до Христа, вживається вигук "Спаси нас!" або "Помилуй нас!", а в Літані, звернених до Богородиці і святим, "Молися за нас!".

У католицькій церкві існує поділ праведників на власне святих і блаженних. Процес зарахування праведника до лику святих називається канонізацією, в той час, як зарахування до числа блаженних - беатифікацією. Блаженний - це людина, яку Церква вважає врятованим і перебувають на небесах, але щодо якого не встановлюється загальноцерковне шанування, дозволено тільки місцевий. Часто беатифікація є попередньою сходинкою перед канонізацією праведника. Поділ процесів беатифікації та канонізації було введено в 1642 татом Урбаном VIII. З цього ж часу беатифікація є необхідним етапом для початку процесу канонізації.

У Католицькій церкві відсутній чіткий розподіл святих по лікам святості, прийняте в православ'ї. Однак за схожими принципами святих часто ділять на кілька груп. Найбільш поширене ділення сходить до Лоретанської літанії.

Іноді виділяють також святих-непорочних, святих-які перебували у шлюбі і розкаялися грішників. ^{[12] [13]}

.

1.7. В образотворчому мистецтві

Про зображенні всіх християнських святих одночасно см. Собор усіх святих.

1.8. Заперечення шанування святих

1. Молокани
2. Толстовці
3. Богоміли
4. Хрістадельфіане

2. Інші релігії

3. Примітки

4. Література

• Лур'є В.М. Введення в критичну агіографії - axioma.spb.ru/edition/978-5-90141-069-1/blurb СПб.: Axioma, 2009. 238 с. ISBN 978-5-90141-069-1

5.1. Православні святі

• Канонізація святих у XX столітті. М., 1999;
• Ковалевський І. Юродство про Христа і заради Христа юродиві Східної та Руської церкви: Історичний нарис і житія сих подвижників благочестя. М., 1902;

5.1.2. Російські православні святі

• Андронік (Трубачов). Канонізація святих у російській православній церкві / / Православна енциклопедія: Російська православна церква. М., 2000. С. 346-371.
• Барсуков Н. П. Джерела російської агіографії. СПб., 1882;
• Васильєв В. Історія канонізації російських святих. М., 1893;
• Голубинський Е. Е. Історія канонізації святих в російській церкві. М., 1903;
• Дмитро (Самбікін), єп. Місяцеслов святих, шанованих всією руською церквою або місцевошанованих, і покажчик святкувань на честь ікон Божої матері і святих угодників Божих в нашій батьківщині. Кам'янець-Подільський, 1892-1895;
• Канонізація святих. Помісний собор російської православної церкви, присвячений ювілею 1000-річчя Хрещення Русі. Троїце-Сергієва лавра, 6-9 червня 1988 року. М., 1988;
• Леонід (Кавелін), архим. Свята Русь або відомості про всіх святих і подвижників благочестя на Русі (до XVII століття), загально-і місцевошанованих, викладених у таблицях з картою Росії та планом Київських печер: Довідкова книга з російської агіографії. СПб., 1891;
• Никодим (Кононов), архим. До питання про канонізацію святих в російській церкві. М., 1903;
• Толстой М. В. Книга, глаголемо Опис про російських святих, де і в якому граді чи області або монастирі або пустелі поживі і чудеса сотвори всякого чину святих. М., 1887;
• Філарет (Гумілевський), єп. Росіяни святі, шановані всією церквою або місцево. СПб., 1882;
• Хорошев А. С. Політична історія російської канонізації (XI-XVI ст.) М., 1986;

5.2.3. Критика з атеїстичних позицій

• Гордієнко Н.С. Православні святі: хто вони? Л.: Лениздат, 1979;