Знаймо

Додати знання

приховати рекламу

Цей текст може містити помилки.

Середньоазіатські володіння Російської імперії



План:


Введення

Середньоазіатські володіння Російської імперії - під цією назвою звичайно розуміють територію сучасного Казахстану, Киргизії, Таджикистану, Туркменії, Узбекистану, що входила до складу Російської імперії в якості областей, а саме Уральську, Тургайській, Акмолинської, Семипалатинськ, Семіречинські, Ферганську, Сирдар'їнської, Самаркандська і Закаспийскую області, а також зберегли ту чи іншу ступінь автономії Бухарський емірат і Хівинське ханство. У цих межах Середньоазіатські володіння включали в себе 3501510 км (3076628 квадратних верст) з 7721684 жителями ( 1897). Іноді Семипалатинськ і Акмолинської області зараховували до Сибіру.

Експансія Росії в Середній Азії протягом XIX століття зустрічала протидія (дипломатичне та інше невійськове) з боку найбільшої колоніальної держави - Англії, яка розглядала російську колонізацію регіону як потенційну загрозу своєму пануванню в Індії. У рамках цього протистояння, починаючи з XIX століття, сферу впливу Росії стали назвати [1] Російська Середня Азія [2].


1. Історія

Перші контакти російської держави з середньоазіатськими державами відносяться до XVI століття. В 1589 домагався дружби з Москвою бухарський хан, який бажав встановлення з нею торгових зносин. З часу царя Михайла Федоровича росіяни стали посилати в Середню Азію послів, з метою відкрити ринки для своїх купців; так, в 1620 був відправлений у Бухару Іван Данило Хохлов; в 1669 в Хіву - Федотов і в Бухару - два брата Пазухіним; в 1675 в Бухару - Василь Даудов. Ці посольства не мали реальних політичних результатів, але сприяли розширенню відомостей про Середньої Азії, які увійшли в " Книгу Великого Креслення ".

В 1700 до Петру Великому прибув посол від хівинського хана Шахідаза, який просив прийняти його в російське підданство. В 1713 - 1714 роки відбулися дві експедиції: в Малу Бухарі - Бухгольца і в Хіву - Бековича-Черкаського. У 1718 році Петро I відправив у Бухару Флоріо Беневіні, який повернувся в 1725 і доставив багато відомостей про Середньої Азії. Спроби Петра Великого утвердитися в цій країні не увінчалися успіхом. Тим не менш, якщо похід Бековича Черкаського в Хіву був повністю провальним (з 4-тисячного загону повернулися лише кілька десятків яицких козаків, решта убиті або полонені), то в результаті експедицій Бухгольца Прііртишье і Алтай опинилися у володінні Росії. На час розгрому Китайської імперією в 1755-1758 рр.. Джунгарського ханства з майже повним винищенням його населення Росія вже мала іртишських і Коливано-Кузнецьку військові лінії, які перешкодили китайської експансії.

Після Петра до початку XIX століття російський уряд обмежувалося відносинами з підвладними казахами.

Медаль За походи в Середній Азії

В 1801 Павло I вирішив підтримати ідею Наполеона Бонапарта про спільний похід в Індію. Точно невідомі завдання, які ставив собі Павло, але тим не менш в січні загін козаків чисельністю близько 20 тисяч чоловік з артилерією виступили в похід під командуванням отамана Платова. До березня загін дійшов до верхів'їв Іргиза (околиця Саратовської губернії). Тут їх застала звістка про смерть Павла I і наказ вознісся на престол Олександра I про негайне повернення.

В 1819 в Хіву був відправлений Микола Муравйов, який написав "Подорож до Туркменії і Хіву" (М., 1822), яке і було єдиним результатом його посольства.

У 1841 році, після того, як аванпости англійців, що воювали з Афганістаном, наблизилися до лівого берега Аму-Дар'ї, з Росії, на запрошення бухарського еміра, була відправлена ​​до Бухари політико-наукова місія, що складалася з гірського інженера Бутенева (начальник), орієнталіста Ханикова, натураліста Лемана та інших. Ця місія, відома під назвою Бухарської експедиції 1841 р., в політичному відношенні не досягла жодних результатів, проте її учасники видали багато цінних естественноісторіческіх і географічних праць про Бухарі, між якими виділялося "Опис Бухарського ханства" Н. Ханикова [3].

У 1859 році в Бухарі перебував полковник граф Микола Ігнатьєв [4].


1.1. Приєднання Казахських жузов

З XVI століття територія Росії впритул наблизилася до володінь казахських пологів. У безпосередній близькості з'явилися російські міста: Тюмень, Тобольськ, Томськ. Поступово став збільшуватися обсяг торгівлі, а потім і вплив Російської імперії на казахські землі. Через територію Казахського ханства проходили важливі сухопутні караванні шляхи в Середню Азію. Росія прагнула забезпечити безпеку транзитних торгових шляхів з Середньою Азією та іншими країнами Сходу. Тому російський уряд виявляло увагу до політичної ситуації в казахських степах.

Будинок в південному Казахстані (фото С. М. Прокудін-Горський)

Ще в 1717 окремі ватажки казахів, враховуючи реальну загрозу з боку зовнішніх супротивників, звернулися до Петру I з проханням про підданство. Імператор у той час не зважився на втручання в "казахські справи". Згодом уздовж казахських володінь була створена лінія військових укріплень, які стали згодом містами: Омськ ( 1716), Семипалатинськ ( 1718), Усть-Каменогорськ ( 1720), Орськ ( 1735). Традиційно, для охорони знову організованої прикордонної лінії залучаються козаки, організовується Сибірське козацьке військо.

На початку XVIII століття Казахське ханство являло собою політично роздроблену країну. Казахські племена були об'єднані в три освіти - жузи : Старший, Середній і Молодший. За словами Ч. Валиханова : "... перше десятиліття XVIII століття було жахливим часом в житті казахського народу. Джунгар, волзькі калмики, яїцькі козаки і башкири з різних сторін громили їх улуси, відганяли худобу і забирали в полон цілими родинами ". Зі сходу серйозну небезпеку являло Джунгарської ханство. З півдня Казахському ханству погрожували Хіва і Бухара. Важка політична обстановка усередині ханства і безперервні внутрішні конфлікти, значно послаблювали Казахське ханство. В 1723 джунгарские племена в черговий раз напали на ослаблені і розрізнені казахські жузи. Цей рік увійшов в історію казахів, як "велике лихо".

Казахська сім'я в Сир-Дарьінскіх області (фото С. М. Прокудін-Горський)

В 1730 хан Молодшого жуза Абулхаир звернувся до російського уряду з пропозицією військового союзу. Воно було відхилено і натомість запропоновано взяти участь ( протекторат) Росії. 19 лютого 1731 імператриця Анна Іоанівна підписала грамоту про добровільне входження Молодшого жуза до складу Російської імперії. 10 жовтня 1731 Абулхаир і більшість старшин Молодшого жуза уклали угоду і принесли клятву про непорушність договору.

Хоча в ті часи Середній жуз, на чолі якого стояв хан Аблай, був набагато менше пов'язаний з Росією, а Старший жуз перебував під владою джунгар і Кокандського хана, сепаратну угоду хана Абулхайра започаткувала постійно зростаючому впливу Росії на життя казахів. В 1740 Середній жуз перейшов під заступництво ( протекторат). В 1741 - 1742 Джунгарська війська знову вторглися в Середній і Молодший жузи, але втручання російських прикордонних властей змусило їх відступити. Сам хан Аблай потрапив в полон до Джунгарська, але через рік був звільнений за посередництва оренбурзького губернатора І. І. Неплюєва. У результаті ослаблення влади казахських ханів і віддаленості нових регіонів Росії, частина земель Середнього жуза, формально перейшов під заступництво Росії, а також землі Старшого жуза в кінці XVIII потрапили під владу кокандских ханів.

Мечеть в Ханському ставкою Букеевской орди

В 1787 частини казахських пологів Молодшого жуза, яких тіснили хівинці, було дозволено перейти Урал і кочувати в Заволжя. Це рішення офіційно закріпив імператор Павло I в 1801, коли з 7500 казахських родин була утворена васальна Букеевская (Внутрішня) Орда на чолі з султаном Буке.

В 1818 кілька родів Старшого жуза оголосили про вступ під заступництво Росії. Протягом наступних 30 років, де під тиском, де добровільно більшість пологів Старшого жуза оголошували про прийняття російського підданства [5] [6]. В 1822 імператор Олександр I видає указ про введення розробленого М. М. Сперанським "Статуту про сибірських киргизів", яким ліквідовано ханська влада в казахських жузах (за винятком Букеевской орди, де ханство скасовано Миколою I в 1845). Незважаючи на це, Росія довгий час керувала казахськими жузамі через Колегію іноземних справ, представники казахських жузов, що прибували в Росію, називалися послами.

Для забезпечення російської присутності на казхскіх землях були споруджені: на східному березі Каспійського моря - Новопетровське укріплення (нині Форт-Шевченко - 1846), в північно-західній степи Казахстану - Уральське (нині Іргиз - 1846) і Оренбурзьке (нині Тургай - 1846) зміцнення, в районі Аральського моря - Раймское (1847) і біля підніжжя Джунгарського Алатау - Канальское (1848) укріплення. У 1854 році було засновано зміцнення Вірне (нині м. Алма-Ата) [7].

Лише після розгрому Кокандського ханства в 1867 - 1868 роках Олександр II підписав "Положення про управління Семіречинські і Сирдар'їнської областями "і" Положення про управління Тургайській, Уральській, Акмолинської і Семипалатинської областями ". Букеевская Орда відійшла до складу Астраханської губернії. На відвойованої у Коканда території Семиріччя організується Семіречинські козацьке військо з козаків, яких перевели туди з Сибіру. Козачі поселення на завойованих територіях розглядалися царським урядом, як засіб гарантії утримання регіону.

В 1882 замість західносибірських генерал-губернаторства з областей Акмолинської, Семипалатинської і Семіречинські утворено Степове генерал-губернаторство.


1.2. Приєднання Кокандского Ханства

Прапор Кокандського ханства

В 1839 у зв'язку з постійними нападами кокандців на казахів - російських підданих, починаються військові дії Росії в Середній Азії. В 1850 була зроблена експедиція за річку Або, з метою зруйнувати зміцнення Тойчубек, слугувало опорним пунктом для Кокандського хана, але оволодіти їм вдалося лише в 1851, а в 1854 на річці Алмати (сьогодні Алматинка) побудовано зміцнення Вірне і весь Заїлійський край увійшов до складу Росії. З метою подальшого зміцнення кордону, оренбурзький військовий губернатор Обручов побудував в 1847 зміцнення Раїм (згодом Аральське), поблизу гирла Сирдар'ї, і запропонував зайняти Ак-Мечеть. В 1852, з ініціативи нового оренбурзького губернатора Перовського, полковник Бларамберг, із загоном в 500 чоловік, зруйнував дві кокандські фортеці Кумиш-Курган і Чим-курган і штурмував Ак-Мечеть, комендантом якої був знаменитий згодом володар Кашгарії Якуб-бек, але був відбитий.

Парламентарі (картина Василя Верещагіна)

В 1853 Перовський особисто з загоном у 2767 чоловік, при 12 гарматах рушив на Ак-Мечеть, де було 300 кокандців при 3 знаряддях, і 27 липня взяв її штурмом [8]; Ак-Мечеть незабаром була перейменована в Форт-Перовський. У тому ж 1853 кокандців двічі намагалися відбити Ак-Мечеть, але 24 серпня військовий старшина Бородін, з 275 людьми при 3 знаряддях, розсіяв при Кум-Суат 7000 кокандців, а 14 грудня майор Шкуп, з 550 людьми при 4 гарматах, розбив на лівому березі Сирдар'ї 13000 кокандців, що мали 17 мідних гармат. Після цього уздовж нижньої течії Сирдар'ї зведений був ряд укріплень ( Сирдар'їнської лінія : Казалінськ, Карамакчі, з 1861 Джулек).

В 1860 західносибірської начальство спорядило, під начальством полковника Циммермана, невеликий загін, який зруйнував кокандські зміцнення Бішкек і Токмак [9]. Кокандське ханство оголосило священну війну ( газават) і в жовтні 1860 року зосередилися, в числі 20000 чоловік, у зміцнення Узун-Агач (56 верст від Вірного), де були розбиті полковником Колпаковскім (3 роти, 4 сотні і 4 гармати), що взяли потім і відновлений кокандців Бішкек, де цього разу залишений був російський гарнізон, у цей же час були зайняті і невеликі фортеці Токмак і Кастек.

Пристроєм ланцюга укріплень з боку Оренбурга вздовж нижньої течії Сирдар'ї, а з боку західного Сибіру вздовж Алатау, російський кордон поступово замикалася, але в той час величезний простір близько 650 верст залишалося ще незайнятим і служило як би воротами для набігів в казахський степ.

В 1864 було вирішено, що два загони, один з Оренбурга, інший із західної Сибіру, ​​попрямують назустріч один одному, оренбурзький - вгору по Сирдар'ї на місто Туркестан, а западносибирский - уздовж Олександрівського хребта. Западносибирский загін, 2500 чоловік, під начальством полковника Черняєва, вийшов з Вірного, 5 червня 1864 взяв штурмом фортецю Ауліе-ата, а оренбурзький, 1200 чоловік, під начальством полковника Верьовкіна, рушив з Форту-Перовського на місто Туркестан, який був узятий за допомогою траншейних робіт 12 червня.

Один з епізодів бойових дій після взяття Туркестану отримує популярність як Іканское справу. 4 грудня 1864 комендант Туркестану полковник Жемчужников вислав на розвідку сотню уральських козаків під командуванням осавула Сєрова, посилення 1 гарматою. Біля кишлаку Ікан сотня несподівано натрапила на головні сили кокандські армії, очолювані регентом Кокандського ханства муллою Алімкулом, який направлявся брати Туркестан. Козаки були оточені і протягом двох днів (4 та 5 грудня) без їжі та води тримали кругову оборону, прикриваючись тілами вбитих коней. Під кінець 2 дні осавул Сєров дав команду сотні пробиватися самостійно, козаки вишикувалися в каре і з боєм пробилися через Кокандське військо на зустріч з висланим з Туркестану загоном і повернулися до фортеці [10].

Залишивши в Ауліе-ата гарнізон, Черняєв на чолі 1298 чоловік рушив до Чимкент і, притягнувши оренбурзький загін, узяв його штурмом 20 липня. Услід потім зроблений був штурм Ташкента (114 верст від Чимкента), але він був відбитий.

Дії Черняєва були досить жорсткими. Так, що брали участь у військовому поході в 1864 р. відомі мандрівники Н. А. Северцов і Ч. Валіханов висловили генералу рішучі протести. Жорстока розправа царських військ над мирним населенням при взятті фортець Бішкек і Ауліе-Ати настільки глибоко обурила Валиханова, що після кількох гарячих суперечок з генералом Черняєва, не бачачи іншого виходу, він залишає службу і повертається в Семиріччі.

В 1865 з знову зайнятого краю, з приєднанням території колишньої Сирдар'їнської лінії, утворена була Туркестанська область, військовим губернатором якої призначений був Черняєв.


1.2.1. Взяття Ташкента

Чутки, що бухарський емір збирається опанувати Ташкентом, спонукали Черняєва зайняти 29 квітня невеликий Кокандське зміцнення Ніязбек, пануюче над водами Ташкента, а потім він із загоном у 1951 чоловік, при 12 гарматах, отаборився в 8 верстах від Ташкента, де, під начальством Алімкула, зосереджено було до 30000 кокандців, при 50 гарматах. 9 травня Алімкул зробив вилазку, під час якої був смертельно поранений. Смерть його негативно відбилася на обороні Ташкента, в місті посилилася боротьба різних угруповань, а енергія в захисті кріпосних стін ослабла. Черняєв зважився скористатися цим і після триденного штурму (15-17 червня) взяв Ташкент, втративши 25 осіб убитими і 117 пораненими, втрати оборонялися були значно вищими.

8 травня 1866 під Ірджаром - урочищем на лівому березі Сирдар'ї, що лежить між Чиназ і Ходжент, відбулося перше велике зіткнення російських з бухарцям, який отримав назву Ірджарская битва. Ця битва була виграна російськими військами. Перемога відкрила російському війську шлях на Ходжент і на Джизак, які були взяті в тому ж 1866 році.

Ханський палац у Коканде

Відрізаний від Бухари, Худояр-хан прийняв в 1868 році запропонований йому генерал-ад'ютантом фон-Кауфманом торговий договір, в силу якого росіяни в Кокандском ханстві і кокандців в російських володіннях набували право вільного перебування та проїзду, пристрої караван-сараїв, змісту торгових агентств (караван-баші), мита ж могли бути взімаеми в розмірі не більше 2 % вартості товару.

У 1875 році на чолі незадоволених Худояр став кипчак Абдурахман-Автобачі, син страченого Худояр Мусульман-куля, (автобачі - придворний титул в ієрархії ханства), послідовний противник переходу Коканда під владу Росії, і до нього приєдналися всі противники росіян і духовенство.

Абдуррахман-Автобачі (Гравюра з журналу " Нива ", 1888 рік)

Повстання почалося на території сучасної Киргизії. До повсталих приєднався старший син хана Насир уд-Дін-хан, а мулла Ісса-Ауліе, один з керівників повстанців, закликав до газавату проти росіян. У липні повсталі захопили Коканд, де до них приєднався другий син хана Худояр Мухаммед-Алім-бек. Сам Худояр втік до Ходжент.

Худояр втік і ханом був проголошений Насир уд-Дін-хан. Повсталі проголосили мету відновити ханство в його попередніх межах від Ак-Мечеті з одного боку і до Бішкек - з іншого. Була оголошена священна війна, і численні загони кипчаків вторглися на нові російські території, зайняли верхів'я Зеравшану та околиці Ходжента. Були розгромлені невеликі гарнізони російських військ, поштові станції, вбито російські чиновники. 8 серпня 1875 почалася облога Ходжента.

У Ходженте перебували батальйон і дві роти піхоти, сотня козаків і батарея артилерії під командуванням полковника Саврімовіча, які змогли протриматися до 10 серпня, коли прибуло підкріплення з Ура-Тюбе на чолі з майором Скарятін, яке допомогло відкинути осавдавшіх від міських воріт. 12 серпня полковник Саврімовіч на чолі 4 рот, сотні козаків і дивізіону артилерії почав наступ на 16-тисячній Кокандське військо, що перебувало під командуванням Абдуррахмана Автобачі і стояло біля селища Коста-Кола. У той же день в Ходжент прибув з Ташкента 1-й стрілецький батальйон з дивізіоном кінних знарядь під командуванням підполковника Гарновского. Зрозумівши безперспективність подальшої облоги повсталі відступили від Ходжента. До 18 серпня російські війська на чолі з Кауфманом зосередилися в Ходжент. Абдурахман Автобачі з 50-тисячною армією розташувався недалеко від Ходжента, у фортеці Махрам на лівому березі Сирдар'ї (44 версти від Ходжента), але 22 серпня 1875 генерал Кауфман (з загоном з 16 рот, 8 сотень і 20 гармат) взяв цю фортецю і абсолютно розгромив кокандців, які втратили понад 2 тис. вбитими, втрати російської сторони обмежилися 5 убитих і 8 поранених. Автобачі втік до Маргелан.

29 серпня загоном Кауфмана без пострілу був зайнятий Коканд, де здався Насир уд-Дін-хан, 8 вересня - був зайнятий Маргелан. Втрачаючи одного союзника за іншим, Абдуррахман Автобачі відступав. У погоню за ним вирушив загін Скобелєва. 10 вересня солдати і козаки вступили в місто Ош. Абдуррахман з невеликою кількістю соратників сховався в горах.

22 вересня Кауфман уклав договір з Насир уд-Дін-ханом, в силу якого хан визнавав себе слугою російського царя, зобов'язувався сплачувати щорічну данину в 500 тис. руб. і поступався всі землі на північ від Нарина ( Наманганської бекство на правому березі Сир-Дар'ї), з них утворений був Наманганська відділ. Договір був складений за типом угод з Бухарою і Хівой. Він передбачав відмову хана від безпосередніх дипломатичних угод з будь-якою державою, крім Росії.

Медаль За підкорення Ханства Кокандского

Але навряд віддалилися російські війська, в ханстві спалахнуло повстання. Абдурахман-Автобачі, що врятувався втечею в Узгент, скинув Насир уд-Діна, який втік до Ходжент, і проголосив ханом киргиза Пулат-бека. Центром зосередження його військ стало місто Андижан. На початку жовтня загони генерал-майора Троцького здобули кілька перемог над киргизами, але не змогли взяти штурмом Андижан. Спалахнуло нове повстання в Коканде, і тепер уже Насреддін біг під захист росіян в Ходжент. Кокандців захопили Наманган і російський гарнізон, сховавшись в цитаделі, ледве зміг відбити штурм.

Начальник відділу Наманганської Михайло Скобелєв, придушив повстання, підняте в Тетеря-Кургані Батир-Тетерею, але жителі Намангана, скориставшись його відсутністю, атакували російський гарнізон, за що повернувся Скобелєв піддав місто жорстокої бомбардуванню.

Потім Скобелєв, із загоном у 2800 чоловік, рушив на Андижан, який штурмував 8 січня, війська обстрілювали місто з гармат, близько 20 тисяч людей загинули під завалами будівель. 10 січня андіжанци здалися. 28 січня 1876 ​​Абдурахман здався і був засланий до Катеринослав. Наср-Еддін повернувся в свою столицю, але зважаючи на труднощі свого становища задумав привернути на свою сторону ворожу Росії партію і фанатичне духовенство. Внаслідок цього Скобелєв поспішив зайняти Коканд, де захопив 62 гармати і величезні запаси бойових снарядів (8 лютого).

19 лютого відбулося Найвище повеління про приєднання всій території Кокандського ханства та освіті з неї Ферганської області. Військовим губернатором області став Скобелєв. Насир уд-Дін був посаджу на проживання в межах імперії, як і його батько Худояр, ще раніше поселень в Оренбурзі. Захоплений Пулат-бек був повішений в Маргелане.

Незважаючи на це повстання киргизів жили на Алае, тобто на високому плато, утвореному двома паралельними хребтами, замикаючими долину Фергани з півдня, тривало ще півроку. Скобелєв в квітні та липні-серпні 1876 року зробив експедиції на Алай і примусив ватажка киргизів, Абдул-бека, врятуватися втечею в Кашгарская володіння, після чого киргизи остаточно привели до покори.


1.3. Підпорядкування Бухарського Емірату

Прапор Бухарського емірату

Практично одночасно з російсько-кокандским війнами почалися і бойові дії з Бухарським еміратом. Цьому сприяли територіальні суперечки між Кокандом і Бухарою. Наср-Улла-хану, який помер в 1860 році після трідцатічетирехлетнего правління, успадковував його син Сеїд-Мозаффари-Еддін-хан, при якому Бухарський емірат втратив остаточно своє значення і самостійність, потрапивши у васальну залежність від Росії. Мозаффари-хан, який як і його батько ворогував з Кокандом, одночасно підтримував там партію Худояр-хана. Ця обставина привела Мозаффари-хана до зіткнення з Росією, яка в цей час вже завоювала місто Туркестан, Чимкент, взяла Ташкент і взагалі посіла міцні позиції на Сир-Дар'ї, на землях, що належали раніше Коканд.

Торжествують ( Василь Верещагін)

Гордовитий образ дій бухарського еміра, який вимагав очищення Росією завойованій території і конфіскував майно проживали в Бухарі російських купців, а також образа російської місії, надісланій для переговорів в Бухару, призвели до остаточного розриву. 20 травня 1866 генерал Романовський з 2-тисячним загоном завдав бухарцям у Ірджара, на лівому березі Сир-Дар'ї, перший і настільки рішучий удар, що вся армія еміра тікала, залишивши в руках переможця весь табір, багату намет еміра і артилерію. Сам Мозаффари-Еддін лише з великими труднощами міг втекти в Джизак. Ірджарскій погром страшно порушив бухарців, підбурюваний муллами проти еміра; більшість з них приписували катастрофу його поспішного втечі і навіть звинувачували еміра у таємну угоду з Росією. Зважаючи такого стану справ, спонукуваний громадською думкою, емір повинен був поступитися загальному бажанню продовжувати війну з росіянами до останньої крайності, що прискорило рішення долі Бухарського ханства.

Самарканд (фото С. М. Прокудін-Горський)

У жовтні 1866 року російські взяли фортецю Ура-Тюбе, а незабаром після цього упав і Джизак. Після цього Туркестанським генерал-губернатором, генералом Кауфманом, були запропоновані бухарському емірові умови миру, але останній, бажаючи виграти час, затягував під різними приводами переговори і в той же час, увійшовши в зносини з бунтівним Джурабаі в Шахрі-сябзе, збирав війська для священної війни (газават). У той же час бухарські загони постійно робили набіги на підкорену територію і навіть здійснили нічний напад на російський табір в Ключовому (під Джизак).

Пішли відповідні рішучі заходи проти Бухари. 1 (13) травня 1868 році був відданий наказ рушити на Самарканд. З причини цього в Джизак було зібрано 25 рот піхоти, 7 сотень козаків і 16 гармат, лише 3500 дітей, 1-го травня загін рушив у Зарявшанскую долину. Бухарская армія в кількості 40-50 тисяч чоловік при 150 гарматах була розташована на висотах Чанаіатінскіх у Самарканда. Підійшовши до Зарявшану і побачивши маси бухарців, що розташувалися на горі і, мабуть, що зважилися захищати переправу, командувач загоном наказав повідомити через надісланого парламентера, що якщо емір не відведе свої війська через годину, то росіяни візьмуть позицію штурмом.

Між тим правому фланзі російських військ збиралися маси бухарців, так що генерал Кауфман примушений був послати полковника Штрандмана з 4 сотнями козаків і 4 знаряддями, щоб розсіяти їх. Незважаючи на гарматний вогонь з протилежних висот, козаки відважно атакували бухарців, збили і гнали їх кілька верст.

Уже пройшло більше 2-х годин, а посол еміра не повертався з відповіддю, і не видно було ніяких приготувань з боку бухарців до відступу. Навпаки того, вони відкрили вогонь з гармат і почали стягувати свої війська для найближчої захисту переправи через р.. Зарявшан. Тоді генерал Кауфман послав війська вперед двома колонами: генерал-майора Головачова і полковника Абрамова. Під сильним рушничним і гарматним вогнем, загрозливі до того ж атаками з флангів, обидві колони перейшли по груди у воді кілька рукавів річки Зарявшан і відважно пішли на приступ ворожої позиції, яка вся порита була траншеями для стрільців. Коли російські війська, перейшовши останній приплив, з криком "ура" кинулися на довгі лінії бухарців в багнети, бухарці бігли, залишивши 21 знаряддя і масу зброї ". Втрати російських військ були всього до 40 чоловік убитими і пораненими.

На наступний день Самарканд здався генералу Кауфману. Жителі Самарканда не пустили втекли бухарські війська в місто. Олександр Македонський був, за переказами, першим завойовником Самарканда, Олександру II судилося підкорити його востаннє [11].

Вступ російських військ в Самарканд ( Н. Н. Каразін, Державний Російський музей)

Для зміцнення становища в долині Зарявшана генерал Кауфман відправив у різні місця загони для розбиття бухарських збіговисьок і для оволодіння деякими укріпленими пунктами. Нарешті, і сам командувач військами змушений був рушити 30 травня проти еміра, залишивши в Самарканді невеликий загін. У Самарканді залишилися 4 роти піхоти, одна рота сапер, 2 гармати і 2 мортири. Гарнізон складався під командою майора штемпеля і представляв силу в 658 багнетів, вважаючи у тому числі хворих і слабких, не взятих генералом Кауфманом з собою.

З відходом генерала Кауфмана, жителі Самарканда, бачачи нечисленність залишеного гарнізону, легко піддалися агітації мулл. Уже вранці 1 червня на базарі шуміла натовп і летіли в росіян з дахів камені, а за міськими стінами збиралися величезні скупчення ворога, число якого, як потім виявилося, тягнулося до 65 тисяч чоловік.

Не маючи можливості захищати місто по незначності своїх сил, майор Штемпель відступив в цитадель і розпорядився приведенням її в оборонне становище. У цитадель віддалилися безліч єврейських родин і російські купці (Хлудов, Трубчанінов, Іванов та інші). Купці, а також відомий художник Василь Верещагін, який подорожував по Середній Азії, брали активну участь в її обороні цитаделі.

2-го липня бухарці, потрясаючи повітря дикими криками, при звуці зурни і барабанів, увірвалися в місто і розлився по всіх напрямах. Незабаром вони величезними натовпами кинулися на стіни цитаделі, чіпляючись за них залізними кішками.

Особливо стрімке напад заброньований було на самаркандські ворота, які вдалося ворогові підпалити, але завдяки енергії прапорщика Маміко і мужності росіян, вдалося відбити кілька штурмів. Головні зусилля ворога звернені були проти бухарських воріт, які теж були підпалені за допомогою кинутих під них двох мішків з порохом. Прибулий на цей небезпечний пункт полковник Назаров, який залишився за хвороби від походу, знайшов ворота і прилеглі будівлі в огні жар перекидало на очеретяні дахи сусідніх сакель. Для гасіння палаючих воріт викликані були мисливці.

"Не можна було надивуватися цьому, воістину молодецьким подвигу", писав очевидець, поручик Черкасов. "Обсипали градом куль, охоплені палаючим вогнем, мисливці встигли зняти ворота, кинути на землю і, таким чином, згасити їх. Тим часом знаряддя наше, поставлене позаду воріт, майже неумолкаемо діяло картеччю по натовпам ворога, який кидався в ворота".

Не переривалася протягом цілого дня штурми, припинилися з настанням темряви, і ніч пройшла спокійно. Для повідомлення генерала Кауфмана про відчайдушному положенні обложених вночі був надіслав один відданий російським джигіт, який для цього переодягнувся жебраком.

На наступний день запеклі штурми тривали до 3 годин, але без всякого успіху. До захисту воріт і проломів в стіні залучені були хворі і поранені. Багато хто, перев'язавши свої рани, добровільно знову поверталися назад, багато, що одержали по кілька ран і залиті кров'ю, не хотіли покидати своїх товаришів і залишалися в рядах. Увечері, близько 6 годин, штурми поновилися. Комендант, майор Штемпель, вирішив, у разі необхідності, відступити до палацу, який тому діяльно приводився в оборонне становище. При неможливості встояти перед натиском ворога і в цьому останньому оплоті, вирішено було, за спільною згодою, підірвати всі на повітря, для чого в ніч на 4-е червня в палац звезені був весь порох і снаряди. 4, 5 і 6 червня ворог хоч і робив приватні напади, але енергія його, мабуть, ослабла. З огляду на це наш гарнізон став сам робити вилазки й палити міські саклі.

7 червня від генерала Кауфмана була отримана звістка про те, що він йде на виручку форсованим маршем. Негайно ж ця радісна звістка облетіла багатостраждальний гарнізон; громове "ура" лунало по всій цитаделі, і захисники вітали один одного з благополучним закінченням облоги.

8 червня бухарські війська став поспішно очищати, і останні його натовпу були атаковані гарнізоном цитаделі. Незабаром здалися передові козаки, а за ними генерал Кауфман із загоном увійшов в місто і гаряче дякував хоробрий гарнізон, що втратив більше третини свого складу, за геройську захист цитаделі. У покарання мешканців наказано було спалити міський базар, як головну частину міста.

Незабаром після падіння Самарканда була взята сильна фортеця Катта-Курган, а 2 червня 1868 емір зазнав остаточної поразки на Зерабулакскіх висотах і був змушений просити у Росії світу. За мирним договором 23 червня 1868, Бухарського ханства повинна була поступитися Росії Самаркандське, Катта-Курганське, Пенджекентское і Ургутское бекства, з яких два перші являють найкращі місця і землі квітучої долини Зеравшану. Крім того, бухарський емір зобов'язався сплатити 500 тисяч рублів військового винагороди, надати російським купцям свободу торгівлі в ханстві, захищати їхнє майно і особисту безпеку, дозволити установа торгових агентств у всіх містах, стягувати мито з ввезених російських товарів не понад 2 % їх вартості і надати руським купцям вільний проїзд через ханство в інші землі.

Таким чином договір цей завдав останній і рішучий удар самостійності Бухарського ханства. З цього моменту бухарський емір беззаперечно виконував бажання російського уряду, який, в свою чергу, надавала йому підтримку під час смути і заворушень, що спалахнули в Бухарському ханстві після закінчення війни з Росією.

Бухарський емір Алім Хан (1880-1944)

У тому ж 1868 російські війська, на прохання еміра, розбили в Каршінському бекстві війська повсталих проти еміра Мозаффари з метою зведення на престол його старшого сина Катта-Тетеря, і оволоділи містом Карші, що негайно ж було повернуто еміра. В 1870 російські війська взяли штурмом бунтівні міста Шаар і Китаб, внаслідок чого всі Шахрісябзское бекство знову приєдналася до Бухарі.

У 1868 році від території Бухари було відібрано 2047 км (257 кв. Миль) (з 200 000 населення) і утворений Зеравшанський округ (остаточно приєднаний в 1872). Бухарського ханства оголошено у васальній залежності від Росії.

Іскандер-Кульської експедицією 1870 приєднані до Росії території гірських бекств Матчінского, Фалгорского, Фарабского, Магіанского і Кштутского (244000 кв. миль, з 31500 жителів).

У 1873 році, в нагороду за поставку верблюдів і провіанту російським військам під час Хівінського походу, до Бухарі була приєднана смуга землі, що належала Хіві, між урочищами Кукертлі і Ічке-Яр.

У 1876 році, внаслідок підтримки Росії, Бухара повернула відпали бекства Гиссар і Куляб, а в 1877 році розсунула свої межі далі на південний схід, підкоривши, після незначного опорів, Дарваз і Каратегін. Еміру Мозаффари, після його смерті, успадковував в 1885 році син його, емір Сеїд-Абдул-Ахат-хан.


1.4. Підпорядкування Хівінського Ханства

Оголошеною метою Хівінського походу 1839 було припинення набігів хівинців на підвладну територію Росії, забезпечення спокою і торгівлі в степових областях та звільнення захоплених російських підданих. Начальство над експедиційним загоном було покладено на командира окремого Оренбурзького корпусу, генерал-ад'ютанта В. А. Перовського. Він обрав шлях на фортецю Илецк захист і далі через Усть-Урт (вся довжина шляху до Хіви визначалася в 1250 верст, насправді ж перевищує 1400 верст).

Виступ у похід призначено було в листопаді 1839 року; попереднім влітку було заплановано пристрій на шляху проходження в Хіву двох становищ, які могли б служити опорними пунктами і складами продовольства: перше - на річці Ембі (500 верст від Оренбурга), друге - при річці Ак-Булак (150 верст від Емби). Експедиційний загін складався з 3 з половиною батальйонів піхоти і 3 полків уральських і оренбурзьких козаків (всього близько 4 тис. чол.), при 20 гарматах. Загін виступив на початку листопада, чотирма ешелонами; рух ішов повільно через величезну верблюжого транспорту (до 10 тис. верблюдів). До кінця місяця війська зосередилися на річці Ілек (150 верст від Оренбурга), а 19 грудня прибутку на перше становище. Морози за весь цей час доходили до -30 C і більше градусів. Став відчуватися сильний недолік в паливі і великі недоліки в теплому одязі. З наближенням до Ембі випав глибокий сніг; загону довелося рухатися без доріг. Здоров'я людей і коней трималося ще в досить задовільному стані, але близько 20% верблюдів виявилося непридатним для подальшого шляху.

Загін козаків з верблюдами

У стійбище на Ембі довелося дати відпочинок на кілька днів. Між тим, в Хіві вже знали про початому поході, назустріч експедиції були вислані кілька загонів хівинських військ. Один з них (до 2 тис. чол.) 18 грудня зробив напад на зайняте невеликим російським загоном передове становище у Ак-Булак, але був відбитий після досить запеклого бою, в якому було виведено з ладу близько 20 осіб. 30 грудня 1-й ешелон військ генерала Перовського виступив з Ембінскої укріплення, а в наступні дні - три інших. Труднощі руху скоро зросли до крайності; глибокий сніг, бурани при 20 морозі, відсутність палива призвели до хвороб і смертей. При підході до Ак-Булак в строю залишалося всього 1900 осіб, верблюдів 5200, але з них тільки 2500 були придатні для подальшого шляху. При таких обставинах Перовський прийняв рішення про скасування експедиції. Зворотній похід розпочався 4 лютого. 18-го загін у тяжкому стані підійшов до Ембинскому зміцненню, втративши за ці дні до 1800 верблюдів. На Ембі була зроблена вимушена тримісячна зупинка, так як потрібен збір свіжих верблюдів. Тільки 20 травня почалося рух від Емби до Оренбурга, куди загін вступив 2 червня, везучи з собою 1200 хворих і втративши померлими понад 1000 чоловік.

Після успіхів у підкоренні Коканда і Бухари, російський уряд не вважало можливим існування непідконтрольного Хівінського ханства в близькості від новопридбаних територій.

У 1869 році Шир-Алі-хан, розправившись зі своїми суперниками, став государем всього Афганістану. Російська влада припускали, що він під впливом британських властей в Індії він зважився утворити в Середній Азії союз мусульманських володарів, спрямований проти Росії. У всякому разі, хівинський хан вислав на кордон з Росією свої війська. У зв'язку з цим наприкінці 1869 р. під керівництвом генерала Н. Столєтова був заснований форт Красноводськ на східному березі Каспійського моря. [12]

Наступний хівинський похід був здійснений в 1873 під командуванням генерала Кауфмана. Були сформовані 4 загони (туркестанський, Красноводський, Мангишлакський і оренбурзький), загальною чисельністю близько 13000 чол., при 4600 коней і 20000 верблюдах, які виступили в кінці лютого і початку березня трьома колонами, з Джизак, Казалінськ і з берегів Каспійського моря (загони Мангишлакський і Красноводськ). З загонів не дійшов до Хіви тільки Красноводськ. Після неймовірних труднощів шляху, страждаючи від спеки і пилу в безводних пустелях, що з'єдналися загони підійшли до Хіві в кінці травня. 28 травня 1873 частина військ Оренбурзької-мангишлацького загону, під начальством генерала Верьовкіна, підійшла до міста Хіві і оволоділа завалом і батареєю з 3 знарядь біля самої міської стіни; в 250 сажнів від стін були закладені демонтірная і мортирних батареї, що відкрили вогонь по місту.

У місті почалися заворушення, і хан зважився, не чекаючи штурму, здати місто і вислати депутацію до Кауфману, з висловленням покірності. Влада хана над туркменами і навіть населенням Хіви була, проте, настільки слабка, що частина захисників міста продовжувала діяльно готуватися до відсічі російським з боку Шах-Абатський воріт. Увечері 28-го генерал Верьовкін отримано повідомлення, що генерал Кауфман знаходиться в 16 верстах від Хіви, і що ворог вступив з ним у переговори. Кауфман наказав припинити вогонь, якщо хівинці будуть триматися спокійно, а загону Верьовкіна на наступний ранок пересунутися до мосту Сарикупрюк, для з'єднання з Туркестанським загоном. Верьовкін, ускладнюючи перевезенням значного числа поранених, що були при загоні після 28 травня, послав 29-го до Сарикупрюку тільки 2 роти, 4 сотні і 2 гармати; інші війська були залишені на зайнятих ними напередодні місцях. Вранці 29-го Верьовкін зажадав здачі Шах-Абатський воріт. Хівинські начальники, зважаючи переговорів з Кауфманом щохвилини чекали його вступу в місто і відкрили для того Хазараспскіе ворота, відмовилися виконати вимогу Верьовкіна. Останній наказав зайняти ворота силою. Влаштована була пролом-батарея на 2 гармати, відстань до стіни виміряна кроками, ворота пробиті гранатами; 2 роти, з 2 ракетними верстатами, зайняли ворота і прилеглу частину стіни. Таким чином Хіва була зайнята військами оренбурзького загону в той час, коли з іншого боку Кауфман, на чолі Туркестанського загону і частини оренбурзького, готувався до урочистого, безперешкодному входу в місто через Хазараспскіе ворота. Хан втік з Хіви в м. Хазават до туркменам, за допомогою яких припускав продовжувати боротьбу, але 2 червня повернувся з виявлення покірності.

Хан Хіви Ісфандіяр-хан (Фото С. М. Прокудін-Горський, 1911)

Так як у плани російського уряду не входило приєднання всього Хівінського ханства, за ханом було залишено право управління країною. При ньому створено особливий рада, на який покладено забезпечення продовольством російських військ і звільнення персіян - рабів, яких налічувалося в ханстві до 15 тис.


1.5. Ілійський область

В 1871, під час повстання дунган і уйгурів в Сіньцзяні, приєднано Кульджінское султанство, яке розташовувалося у верхів'ях Або (Ілійський область).

За Петербурзькому договором з Китаєм 1881, російське уряд повернув Китаю Ілійський область, але отримувало можливість мати свої консульства в Або (Кульдже), Тарбагатай (Чугучак), Кашгаре і Урге.


1.6. Приєднання Туркменії

Осіле населення Хівінського оази підкорилося, але хан був безсилий примусити до цього туркменів: виставляючи до 20 тис. добре озброєних, сміливих і войовничих воїнів, туркмени насправді правили Хівинський оазисом. Їх підпорядкування хану було номінальне: вони не платили податків і безкарно грабували осіле населення. Небажання туркмен підкорятися вимозі Кауфмана і внести контрибуцію в 300 тис. руб. змусило вдатися до сили. Для збору контрибуції Кауфман рушив 7 липня 1873 в центр туркменських кочовищ, до Хазавату, загін з Туркестану військ. Поблизу села Чандир (85 верст від Хіви), 13-15 липня, відбулися запеклі бої. Ряд поразок, зламавши опір туркмен, змусив їх безумовно підкоритися командував військами. За остаточному замирення краю, в Хіві 12 серпня були підписані умови миру з ханством: 1) повне умиротворення Казахських степів, 2) сплату ханом контрибуції у розмірі 2 000 000 руб., 3) припинення торгівлі невільниками і звільнення полонених, підданих Росії, 4) визнання себе ханом "покірним слугою імператора" і 5) нові земельні придбання, з яких утворений в 1874 р. Закаспійський відділ.

В Туркменії в Ойкав-Текинский оазисі мешкали 80000-90000 текинци. Це були природні, сміливі воїни. Всі експедиції проти них до 1879 були невдалі. У січні 1880 командувачем військової експедиції проти текинци був призначений генерал Михайло Скобелєв, який здійснив Ахав-текінські експедицію, взявши фортецю Денгіль-Тепе (Геок-Тепе) в 1881 р.

Незабаром після взяття Геок-Тепе були вислані Скобелєвим загони під начальством полковника Куропаткина; один з них зайняв Асхабад, а інший пройшов більш ніж на 100 верст на північ, обеззброюючи населення, повертаючи його в оазиси і поширюючи відозву з метою якнайшвидшого умиротворення краю. І незабаром в Закаспійський володіннях Російської імперії встановився мир.

Генерал Комаров, будучи начальником всієї Закаспійської області (нинішній Туркменістан), звернув увагу на Мерв як на "гніздо розбою і руйнування, тормозившее розвиток мало не всієї Середньої Азії". В кінці 1883 він направив туди штабс-ротмістра Аліханова і текинци майора Махмут-Кулі-хана з пропозицією мервцам прийняти російське підданство. 25 січня 1884 в Асхабад прибула депутація мервцев і піднесла Комарову прохання на ім'я імператора про прийняття Мерва в російське підданство і принесла присягу.

Успіх цей викликав заздрість і побоювання англійців за свою першість впливу в Афганістані, які спровокували афганців до вторгнення на спірні території на південь від Мерва, що призвело до бою на Кушке 18 березня 1885. Цей міжнародний інцидент активно мусувалася в європейській пресі і, як думали в той час, поставив Росію на межу війни з Великобританією.

Емір Абдур-Рахман, який на той час був на зустрічі з лордом Дуфферіном в Равалпінді, намагався зам'яти подію, як дрібне прикордонне непорозуміння. Лорд Ріпон, впливовий член Гладстонова кабінету міністрів, наполягав на тому, що будь-яка поступка з боку британців буде заохоченням відкритої російської інтервенції в Афганістан. Проте війна була відвернена зусиллями дипломатів, які отримали від представників царя запевнення у намірах поважати територіальну цілісність Афганістану в майбутньому.

Для врегулювання інциденту була заснована російсько-англійська прикордонна комісія, яка і визначила сучасну північну кордон Афганістану. Представники еміра в її роботі не брали участь. Поступки російських представників були мінімальні. Росія зберегла відвойований Комаровим клаптик землі, на якій був згодом засновано місто Кушка. Він був самим південним населеним пунктом як Російської імперії, так і СРСР. Історичне значення бою на Кушке полягало в тому, що він підвів риску під експансією царської Росії на південь від Туркменістану і в Середній Азії взагалі.


2. Обгрунтування російської колоніальної політики в Середній Азії

Карикатура XIX-го століття "Врятуй мене від моїх друзів" про Великий грі, обіграються російський ведмідь і британський лев

Серед головних причин стрімкого розширення володінь Російської імперії в Середній Азії в другій половині XIX століття називалися заняття "природних кордонів" Росії, замирення міжусобиць і припинення "розбійницьких набігів", доставляли занепокоєння на прикордонних лініях і торгових шляхах, прагнення цивілізувати відсталі азіатські народи, залучення їх до благ світової цивілізації. Один з істориків Туркестану походів генерал-майор Л. Ф. Костенко дипломатично писав: "Не честолюбні задуми і ніякі інші своєкорисливі розрахунки керують Росією в її поступальному русі в Середню Азію, але виключно тільки бажання заспокоїти той край, дати поштовх її продуктивним силам і відкрити найкоротший шлях для збуту творів Туркестану в європейську частину Росії " [13].

Туркестанські походи як би завершували велику місію Русі, спочатку зупинити експансію кочівників в Європу, а з завершенням колонізації - остаточно примиривши східні землі. У світлі цих ідей висвітлювався весь хід завоювання держав Азії, коли для опису противника застосовувалися виразу "шайки", "збіговиська", "банди", "підступні набіги", "боягузливі наскоки", що зустрічаються в мемуарах усіх основних учасників походів - Черняєва, Кауфмана, Колпаковского та інших.

Підкреслювалося тяжке становище тубільців під владою місцевих ханів і знаті. Прихід же російських військ як би знаменував прихід кращого життя. Бларамберг писав: "Киргизи Куан-Дар'ї дякували, що я звільнив їх від ворогів і зруйнував розбійницькі гнізда", [14] військовий історик Д. Я. Федоров: "Російське панування набуло в Середній Азії величезне чарівність, тому що воно ознаменувало себе гуманним миролюбним ставленням до тубільців, і викликавши співчуття народних мас стало для них бажаним пануванням ". Проте потім швидко настало розчарування, це було лише продовженням територіально-політичної експансії Росії на суміжні території.

Інший основною причиною, і більш реальною, була захопила російські урядові та військові кола ідея необхідності протистояння Британської імперії [15] [16]. При цьому політика Росії малюється як оборонна, спрямована на захист від агресії Британії. Одним з головних теоретиків протистояння був військовий адміністратор і історик М. А. Терентьєв, який написав тритомну "Історію завоювання Середньої Азії" і ряд статей про політику Росії і Англії в регіоні [17]. Протистояння між Російською та Британської імперіями за контроль над Індією та Середньою Азією в XIX столітті отримало в історії ім'я Великої гри. Ще одним з її активних учасників був Китай, інші ж держави були лише розмінними фігурами в цій битві.

Протистояння закінчилося на початку XX століття, коли у Великобританії більше не вистачало сил для підкорення пуштунських племен в Афганістані і вона була змушена зупинитися, зосередивши свої сили на зміцненні позицій у Індії; Російська імперія після поразки в російсько-японській війні і революції 1905-1907 років вже була зовсім не в змозі продовжити свій кидок на південь.


3. Етнічний склад

Старий Сарт (таджик) (С. М. Прокудін-Горський)

Порівняння етнічного складу Середній Азії часів Російської імперії і сьогоднішнього дня здатне викликати деяке замішання, у зв'язку з тим, що в офіційних урядових документах вживалися іменування, відмінні від самоназви тих чи інших народів, а також у зв'язку із згадкою народів, нині увійшли до титульні народи республік Центральної Азії або асимільованих з ними. Цьому сприяло і довільна нарізка кордонів при організації середньоазіатських радянських республік, коли представники фактично одного народу, поділеного між двома республіками, були "записані" в різні національності.

За часів Російської імперії етнічний склад середньоазіатських володінь виглядав наступним чином:

  • Киргизи, Киргиз-козаки або Киргиз-кайсакі (вживалися також іменування - зауральські киргизи, кочові киргизи, рівнинні або степові киргизи) - під цими іменування малися на увазі казахи, що кочували на території нинішнього Казахстану і території суміжних з ним російських областей, а також на території Голодного степу і Каракалпакії, частково увійшли до складу Узбекистану. Іноді серед казахів виділяли в окремі народи племена - Найманов, ногайців, адаев. Куди більш міфічним, ніякого реального співвідношення з родо-племінним будовою казахів не мали, потрібно вважати виділення якихось ікінчі, осілих киргизів.
  • Сарті - загальне іменування узбеків і таджиків, що населяли територію колишнього Кокандського ханства і васального Бухарського емірату. Настільки вільне об'єднання двох різних народів було викликано головним і більш важливим в очах царської адміністрації різницею - кочовим способом життя киргизів і осілим - узбеків і таджиків. Іноді сартів поділяли на власне сартів (тобто узбеків) і сартів-таджиків, так як корінна відмінність між тюрками узбеками і таджиками іраномовними все ж не могло залишитися непоміченим. Крім цього серед сартів російські етнографи розрізняли Курям - напівкочових узбеків.
Бухарські євреї - група єврейських хлопчиків з учителем в Самарканді (С. М. Прокудін-Горський)
  • Кара-киргизи або гірські киргизи (Алайський киргизи або алатавскіе киргизи) - власне киргизи сьогоднішнього Киргизстану.
  • Кипчаки - кочове населення колишнього Кокандського ханства, що займає визначальною роль в його управлінні, у порівнянні з осілими Сарті та кочовими киргизами. Власне кипчаків як відокремленого народу до кінця XIX століття не існувало, під кипчаками малися на увазі пологи узбеків, казахів і киргизів, що займали ключові позиції в управлінні ханством.
  • Татари - татари Поволжя відігравали значну роль у торгових відносинах між російськими містами, казахами, середньоазіатськими державами, завдяки своїй приналежності до мусульманської віри та спільності мови і в той же час приналежність до російської держави. Практично в кожному місті російської Азії існували татарські райони, практично в кожному місті Казахстану Перші мечеті були збудовані на гроші татарських купців. Частина татар служила в козачих військах.
  • Туркмени - кочове населення Хівінського ханства і Ахав-Текінского оазису, на відміну від правлячих в Хіві осілих сартів.
  • Каракалпаки - іноді дослідники не виділяли їх в окремий народ, відносячи до кочовим киргизам або кипчаків.
  • Бухарські євреї - традиційне населення міст Бухарського і Кокандського ханств. За деякими переказами з'явилися в Середній Азії в період Асирійського царства, переселився полонених іудеїв в підвладні азіатські міста.
  • Після поразки уйгурів-дунганского повстання 1862-1877 рр.. і виведення російських військ з Кульджі в 1881 році в Семіречинські область перейшли кілька десятків тисяч уйгурів і дунган.

4. Російська колоніальна політика

Тубільний чиновник в Бухарі (фото С. М. Прокудін-Горський)

Управління великими територіями Середньої Азії являло велику складність. Не вистачало ні ресурсів для організації адміністрації, ні скільки-небудь підготовлених чиновників. Терентьєв писав: "... Туркестанські повіти управляються адміністрацією ледь відповідної за складом її та утримання великому російському селу. Повітовий начальник, старший помічник, молодший з тубільців і, мабуть, ще письмоводитель - от і все". На одного чиновника в Середній Азії доводилося 2112 осіб при середньому значенні по країні - 707. Чиновники з колишніх військових не відрізнялися тієї "ласкавістю", про яку писалася в мемуарах, не знаючи і не шануючи місцевих традицій і законів ісламу, місцевих мов, при невеликому платні, вони десь частково, де повністю переклали обов'язки на помічників з числа місцевого населення. Фактично становище з традиційною системою "годування" ханських чиновників для населення лише погіршилося, так як тепер доводилося враховувати і апетити російської адміністрації [18].

Області були розділені на округи, волості, аули ( кишлаки). Аул мав у своєму складі від 50 до 70 кибиток, 10-12 аулів утворювали волость, 10-15 волостей - округ, який мав певну територію. Старші султани, за якими уряд зберігало адміністративну владу, в основному були покликані забезпечувати зміцнення позиції уряду.

Переселенський хутір. Середня Азія (фото С. М. Прокудін-Горський)

На чолі волостей стояли волосні султани, прирівнюється до чиновників 12 розрядів, на чолі аулів аульние старшини, у своїх правила прирівнюється до сільських старост. Вибори місцевої адміністрації та призначення на нижчі адміністративні посади з числа "тубільців": волосних управителів, п'ятидесятників, кішлачних і аульних старост, старост міст ( курбаші) і старшин пологів, султанів, місцевих суддів (казій і биев), тлумачів (перекладачів), - перетворювалися на аукціони, тому що вкладені в підкуп гроші згодом окупалися системою хабарів і підношень. При цьому самі вибори могли бути скасовані царською адміністрацією в будь-який момент. Один з показових випадків, коли Ч. Валіханов в 1862, горя бажанням поліпшити життя своїх земляків, був обраний султаном, але генерал-губернатор скасував підсумки виборів без пояснення причин [19]

Російська адміністрація після завоювання краю, прагнучи не порушити життєвий уклад місцевих мусульманських народів, зберегла з невеликими змінами суд казіев по шаріату (мусульманського релігійного права) для осілих народів і суд біев по адату (звичаєм) для кочівників. Однак незабаром з'ясувалося недосконалість цих судів. Казії і біі (народні судді з 1886) повсюдно брали хабарі. Справи тяглися довгі місяці, а іноді роки. Судді, особливо біі, пов'язані міцними родовими узами, виносили рішення на користь своїх одноплемінників. Крім цього судді погано знали мусульманське законодавство, адат, а також російське судове законодавство. Особливо непідготовленими були біі. Багато з них були неписьменні і неосвічені. Мусульманське населення постійно скаржилося на рішення народних суддів, однак апеляцій до вищестоящого російський суд не подавало, побоюючись помсти. Російська адміністрація не маючи достатньої кількості чиновників взагалі, а особливо зі знанням місцевих мов, майже не перевіряла постанови народних суддів.

Багато представників російської громадськості, познайомившись з Туркестанським народним судом, писали про необхідність його скасування. Н. Дінгельштедт, дослідник краю, добре вивчив систему судочинства в Туркестані, писав, що при всій масі недоліків народний суд має одну перевагу - він нічого не вартий адміністрації. Оплатою за труди народному судді був біялик - 10% з присуджується суми. [2]

При цьому обидві сторони активно використовували незнання мов один одного для обману, залякування або простого шахрайства. Мало хто з чиновників знали місцеві мови. Зазвичай адміністратори зверталися по допомогу до перекладачів, посади яких здебільшого займали татари, які розуміли тюркські мови. Від перекладу, зробленого часто неписьменним перекладачем залежала доля багатьох адміністративних і судових справ. [3] В 1905 туркестанський генерал-губернатор Д. І. Суботіч вказував: "Сорок років ми володіємо Туркестаном, і до цих пір осіб адміністрації, які знають хоч кілька тубільні мови, можна перелічити на пальцях. У судовому відомстві їх ще менше. Стан речей - згубне. Як управляти населенням, як розбирати позови, не розуміючи мови керованих і судимих?

... Думав би за необхідне запропонувати всім чинам адміністрації, до повітових начальників включно, вивчити протягом року мова населення свого району настільки, щоб бути в змозі контролювати перекладачів, цю виразку наших азіатських околиць. ... Звичайно, необхідно вжити заходів до поширення російської мови серед маси тубільців, але це - завдання величезна, справа цілих поколінь, тоді як зворотна постановка повинна дати швидкі результати " [20].

Позбавивши мусульманське духовенство державної підтримки, російська влада спочатку не втручалася в релігійне життя місцевого населення. Духовенство після завоювання було повністю звільнено від подушних податків, але права вакуфів були обмежені. Вони обкладалися поземельним податками та іншими податками, від яких раніше були звільнені. Частина вакуфних земель була конфіскована в державний земельний фонд. Посада верховного судді - казі-калона була скасована. Під приводом епідемій в Аравії, царська влада до 1900 року забороняла паломництво в Мекку, яке давало великі доходи місцевим духовенству. Мусульманське духовенство, побоюючись адміністративних заходів, уникало відкрито вести антиросійську агітацію в мирний час.

В ході приєднання нових земель царський уряд прагнув закріпити положення шляхом організації козацьких поселень. Крім організації Семіречинські війська, в 1875 - 1877 роках було організовано переселення уральських козаків-старовірів на Аму-Дар'ю в землі нинішньої Каракалпакії, досягаючи цим двоякою мети - зразкове покарання відмовляються з релігійних переконань від присяги старовірів-уральців і колонізація знову завойованого краю.

Семиреченский козак (фото С. М. Прокудін-Горський)

До кінця XIX століття почалося переселення на Туркестанські землі селян з російських і українських губерній. По "Положення про управління Туркестанського краю", до переселення допускалися лише "російські піддані християнського віросповідання, що належать до стану сільських обивателів". Селяни-переселенці повинні були отримувати на нових місцях по 30 десятин землі на душу. Цей процес посилювався в голодні роки і особливо з початком столипінських реформ. Згідно перепису 1897 року, російське населення Туркестану становило близько 700 тисяч чоловік з 8 мільйонів загального населення (без урахування Уральської області та Букеевской орди) [21]. Більше половини його проживало в Семіречинські і Сирдар'їнської областях. До 1916 росіяни становили, відповідно, 1 / 4 і 1 / 10 частину населення цих областей. У період з 1906 по 1912 р. до Акмолинської, Тургайській, Уральську і Семипалатинськ області переселилося понад 438 тис. селянських господарств. Більше половини прибулих було зайнято в сільському господарстві, приблизно чверть - в адміністративних, судових та військово-поліцейських структурах, кожен десятий - в промисловості.

Будівля російсько-киргизької ремісничої школи в Уральську

Переселенці-селяни привезли звичні для них культури: яру пшеницю, жито, овес, кукурудзу, картопля, конюшина, льон, капусту, помідори, цукровий буряк, які раніше були присутні в Туркестані незначно. Крім того, місцеве населення почало переймати такий елемент тваринництва, як заготовку сіна, так як до цього існував тільки відгінних зимовий випас з регулярно нагоди зимових відмінками. Загалом існувало якесь розділення праці: місцеве населення було зайнято в тваринництві, вирощуванні бавовнику і баштанних, традиційних промислах, російські переселенці постачали хліб, овочами, займалися молочним тваринництвом стійловому.

Однак, як було зазначено на Раді Туркестанського генерал-губернатора в січні 1911 р, "... необхідний за умов Туркестанського землеволодіння перехід до інтенсивного господарству і до обробки вищих культур, як уже показав досвід, відбувається православними російськими людьми дуже повільно і з великими труднощами, що не дає підстав покладати великі надії на успіх їхнього господарства при конкуренції з тубільцями, звичними бавовнярів, виноградарями і садівниками ". А на засіданні Ради 3 лютого 1911 була відзначена інша проблема переселенців, "... Російські переселенці ... страждають, внаслідок незадоволеності своїм становищем, особливою пристрастю до вина. З цим недоліком вони не можуть бути успішними колонізаторами краю, населеного тубільним працьовитим населенням, часто з презирством відносяться до знесилених від пияцтва російському населенню "(Журнал Ради Туркестанського генерал-губернатора № 1 за 13.1.1911, ЦГА Узбекистану, ф. 717, оп. 1, д. 48, л. 86.).

Під час керування Туркестанським краєм К. Кауфмана він особливо оберігав від переселенців землеробські райони краю, дозволяючи заселяти вільні землі степових районів Семіречинські області. Він заборонив купівлю земель у тубільного населення європейцями і в тому числі росіянами. Тому за перші два десятиліття російського управління Туркестаном, в краї офіційно оселилося лише 2170 переселенців-селян. У наступні роки місцева адміністрація намагалася стримати потік селян, але не могла його зупинити без підтримки центру. Так на початку 1890-х років через голод в Центральній Росії велика хвиля самовільних переселенців ринула в край. З 15 тисяч прибулих Туркестанської адміністрації вдалося розмістити лише 2 тисячі селян на відчужених у тубільців землях. Інші російські переселенці перебували в злиденному стані. Генерал-губернатор А. Вревська в листі військовому міністру повідомляв про невдоволення тубільного населення відчуженням земель і висловлював свої побоювання новим напливом переселенців. Військовий міністр добився вказівок начальникам Тамбовської, Самарської та Пензенської губерній, які дали найбільшу кількість переселенців, про вжиття заходів до припинення самовільного переселення в Туркестанський край. Однак самовільне переселення в край тривало і адміністрації доводилося вилучати у тубільців землі для розміщення селян. Ці дії адміністрації викликали занепокоєння мусульманського населення і, як писав військовий губернатор Сир-Дарьінскіх області М. Корольков, могли призвести до серйозних заворушень.

Побоюючись скорочення виробництва бавовни в Туркестані, С. Вітте під впливом московських мануфактурних фірм виступив проти російського переселення в край. Разом з військовим міністром вони домоглися в 1896 р. прийняття урядом рішення, що забороняє переселення в Семіречинські область. А в наступному 1897 р., туркестанський генерал-губернатор, не чекаючи урядового рішення, своїм циркуляром заборонив переселення й в інші області краю. Однак самовільне переселення тривало і туркестанська адміністрація вживала заходів проти самовільного захоплення земель мусульман.

Гостра нестача землі в Європейській Росії з одного боку й інформація про можливість отримати безкоштовну землю з іншого, підіймала російських селян з місць і гнала їх в Приураллі, Сибір, Туркестан. У Туркестанському краї найбільше число переселенців були вихідцями з Воронезької, Самарської і Саратовської губерній, чорноземних районів з найвищою вартістю землі в Росії.

Центральна адміністрація, незважаючи на опір більшості представників Туркестанської адміністрації, стояла за продовження селянської колонізації. Цю позицію поділяв і Микола II. На звіті військового губернатора Семіречинські області за 1904 р., де були написані міркування з приводу пристрою прибулих переселенців, цар надписав: "треба наполегливо рухати колонізацію цього краю" Резолюція дала сильний поштовх переселенської політики. Сир-Дарьінская і Семіреченська області були оголошені переселенським районами. Завдання дослідження вільних земель в цих областях була покладена на чиновників переселенського управління, що знаходився в підпорядкуванні міністерства землеробства і державного майна.

Голод в центральних районах Росії пригнав в 1905-1906 роках в Туркестанський край кілька десятків тисяч переселенців і чиновники переселенського управління завзято взялися за справу, вишукуючи надлишки землі у тубільців. У своїх діях чиновники керувалися думкою про те, що тубільці, за допомогою казіев і биев, записали за собою великі кількості землі, які вони фактично не обробляли. Дії переселенських комісій переполошили корінне мусульманське населення і Туркестанський адміністрацію. Військовий губернатор Семіречинські області писав в 1907 р. генерал-губернатору, що "понад двадцяти тисяч самовільних переселенців ... переважно бродяг чекають наділення землею. Переселенческая партія збирається наділити їх зрошеної, кращою киргизької землею з садибами і ріллею. Результатом таких дій буде перехід киргизів з нинішнього панічного стану до бунту ". Побоювався повстання і Військовий губернатор Ферганської області. У тому ж році він писав про необхідність покласти рішучі перепони російської колонізації, "щоб не порушити проти російських тубільне населення Фергани і без того знаходиться у стані хронічного бродіння ...", і далі - "російського переселення сюди ні в якому разі бути не може"

Іншою причиною негативного ставлення місцевої адміністрації до чиновників переселенського управління було наділення останніх великими повноваженнями в області земельної політики, що виключає залежність від генерал-губернатора. Таким чином були скорочені повноваження місцевої адміністрації, що підривало її авторитет у мусульманського і російського населення. Російські переселенці, знаючи ставлення адміністрації до відторгнення у тубільців землі, вважали за краще мати справу з чиновниками управління, ігноруючи місцеву владу. Таке ставлення обурювало адміністрацію.

К. Пален, після відвідування Туркестану, вказав у звіті, що наявні в Туркестані невелика кількість вільної і придатною для колонізації землі, вимагає великої кількості іригаційних робіт. Однак військові міністри, знаючи думку царя по переселенському питання, не чинили діяльної підтримки Туркестанським генерал-губернаторам.

У грудні 1910 р. уряд надав переселенського управління право відчужувати землі кочівників під переселенські ділянки. Переселенські чиновники, користуючись цим правом, відбирали у казахів не тільки пасовищні землі, але й місця зимівель з робочою землями.

Конфіскації змушували казахів офіційно переходити до осілого способу життя і таким чином закріплювати за собою родові землі. У дійсності багато їх них займалися і землеробством і випасом худоби. Це важко було приховувати від чиновників переселенського управління, які вилучали землі під випас худоби, оголошуючи їх надлишками. Скарги тубільців і місцевих адміністраторів на переселенський управління ні до чого не приводили. [4]

Одним з найважливіших чинників колонізації став приїзд лікарів, інженерів, землевпорядників, іригаторів, агрономів, ветеринарів і представники інших професій, до цього абсолютно невідомих у цих місцях. Одним із шляхів залучення місцевого населення до європейської культури, на думку царського уряду, повинно було бути створення російсько-тубільних шкіл та училищ з переважно російською мовою навчання. З 1890-х років всілякі прохання повинні були подаватися лише російською мовою, в результаті різко зросла потреба в отриманні європейської освіти.

Текстильна фабрика в Узбекистані ( Прокудін-Горський)

Мусульманське духовенство, прагнучи скоротити відтік учнів з мактабах в російські і російсько-тубільні школи, вело пропаганду проти урядових шкіл. Багато батьків побоюючись, що в державній школі дітей відучать дотримуватися традиції, зберігати ісламську віру і шанувати батьків, продовжували давати дітям традиційне мусульманське освіту. Лише відносно невелика частина батьків посилала дітей у казенні школи, прагнучи таким чином дати можливість дітям зробити кар'єру на російській службі або досягти успіху в посередницькій торгівлі. Оптимальним виходом для частини батьків стали новометодних школи, де дітям давали не лише релігійні, а й загальні знання, включаючи російську мову. Швидко росла популярність цих шкіл. У 1908 р. їх було 35, а в 1916 р. вже 92 по всьому Туркестанському краю. Проте ця кількість була мізерною в порівнянні 7665 мактабах і медресе, що діють в Туркестанському краї в 1913 р. Зростання числа новометодних шкіл свідчив про посилення позицій джадидов і пантюркістов, провідників ідеї перетворення мусульманських шкіл. Це викликало побоювання Туркестанської адміністрації. Не менші побоювання зростання новометодних шкіл викликав у мусульманського духовенства. Воно боялося падіння числа учнів в мактабах і медресе, а також зменшення свого ідеологічного впливу. [5]

Царська адміністрація вважала, що плодами російської перемоги в Середній Азії повинні скористатися тільки православні російські люди. Тому Туркестан був закритий для іноземного, єврейського і татарського капіталів. Ці ж категорії були позбавлені можливості купувати землі в Туркестані і в тому числі в містах.

Але це не позбавило російського купця і промисловця від конкуренції. Прекрасно знали місцеві умови і мова, корінні жителі Середньої Азії - мусульмани і бухарські євреї, що мали право купувати нерухомість, змогли дуже швидко встановити комерційні контакти з промисловцями метрополії і зуміли перемогти в конкурентній боротьбі російських купців, що користуються протекціоністської підтримкою з боку адміністрації. Ця перемога була особливо помітна в бавовняній промисловості. В інші ж галузі Туркестанської економіки російські купці і промисловці вкладали капітал не активно.

Розчарована тим фактом, що Туркестан не став для Росії джерелом збагачення аналогічно яким була Індія для Англії, царська адміністрація з часом стала обережно переглядати свою обмежувальну політику в області інвестиції. Прихильниками відкриття Середньої Азії для іноземного та "інородческого" капіталу були представники біржової торгівлі та Туркестанського сільського господарства. Перегляду обмежень сприяв С. Вітте, однак після його відставки знову було піднято гасло "Туркестан для росіян".

Лише проникнення татарського капіталу в Середню Азію було підтримано головою Ради міністрів П. Столипіним і міністром фінансів П. Барком. З представників іноземного та єврейського капіталів тільки одиниці добралися дозволу придбати в Туркестані землі для будівництва заводів. [6]

В кінці 1880 р. були розпочаті роботи з будівництва Закаспійської залізниці. Ця дорога пов'язувала Каспійське море через Кизил-Арват (1881) і Асхабад (1885) з Нової Бухарою (Каган) в 1886 р. А до 1888 року дорога досягла Самарканда. На доведення лінії до Андижані (1898) і Ташкенту (1899) пішло багато років. Бавовна для доставки на текстильні фабрики Європейської Росії звозили з Сир-Дарьінскіх і Ферганської областей на гарбах і верблюдах до Самарканду. Потім перевантажували вантаж на поїзд, на якому доставляли його до Каспійського моря, перевантажували на пароплави, а далі знову перевантажували на поїзд. Проблему багаторазової перевантаження бавовни вирішили побудована в 1906 р. Оренбург-Ташкентська залізниця, яка скоротила час доставки вантажу з Фергани в Москву з півтора місяця до 18-20 днів. До 1915 р. були побудовані гілки, що охоплюють Ферганську долину з півночі і Бухарський емірат з півдня. В обслуговуванні Середньоазіатської залізниці було зайнято близько двох тисяч осіб, переважно росіянами. [7]

Започаткували будівництво залізниць мало величезне значення, так як залізниці пов'язували Середню Азію з промисловими центрами Росії і втягували в загальноросійський економічний ринок. Різко зріс товарообмін. Залізниці також мали військово-стратегічне значення для перекидання військ і придушення народних виступів і заворушень. Будівництво Закаспійської дороги було вирішальним фактором при підкоренні туркменських оазисів Скобелєвим в 1880-1881 роках. Залізничні майстерні і депо були оплотом виникає робітничого класу в Азії, основними джерелами формування якого були обезземелені шару, дехкани і селяни-переселенці, що розорилися ремісники і кустарі.

На початку XX століття, як і у всій Росії, став відчуватися значний економічний підйом, почали розвиватися перші промислові підприємства, в основному хлопкообрабативающіе і текстильні, а також млини, олійниці, підприємства з переробки сільськогосподарської сировини: шкіряні, салотопенним, миловарні, винокурні, солевидобувні промисли. Гірська промисловість розвивалася на Алтаї і в Центральному Казахстані, де розроблялися багаті родовища кольорових металів і вугілля, залізні рудники. У Західному Казахстані, Урало-Ембинскому районі стартувала видобуток нафти.

Великі побоювання Туркестанської адміністрації викликало зростаюче обезземелення мусульманського сільського населення. Основною причиною його було руйнування дехкан в результаті нездатності виплачувати борги по позиках. У 1912 р. загальна сума боргу селян Туркестанського краю становила 156 700 000 рублів. Позики в краї видавалися під 25-60% і вище річних, і були вигідною статтею доходів приватних осіб і бавовняних фірм. Самі бавовняні фірми отримували у банку кредит по 8%. Особливі умови видачі дешевого банківського кредиту робили його недоступним для хлопкоробов. У центрі бавовництва - Фергані кабальні умови видачі позичок призвели до обезземеливанию до 1914 р. чверті всіх господарств.

Багато російські чиновники, добре вивчили проблему руйнування дехкан, бачили рішення проблеми в створенні дрібного, доступного, державного кредиту. Однак їх звернення до повноважним інстанціях довгий час залишалися безрезультатними. Лише в 1909 р. Державний Банк взялася за організацію такого кредиту. Незабаром стали виникати ощадні та кредитні товариства в Туркестані. У 1914 році 482 таких товариств отримали позик на загальну суму 9780000 рублів. [8]


5. Повстання і національні рухи

5.1. Заворушення в молодшому казахському Жузе 1783-1797 років

Пам'ятник Срима Датова в Уральську

Національний рух казахів проводом Срима Датова було прямо пов'язане з початком спроб уряду регулювати внутрішнє життя підвладних казахських пологів. Фактично бурхливі події в молодшому Жузе в кінці XVIII століття були відлунням Селянської війни Пугачова, в якій взяли активну участь башкири і частина казахських пологів. У перший момент, для того щоб знизити розпалювання пугачовщини Катерина II пішла на досить великі поступки, пов'язані з вирішенням використання традиційних місць кочовищ, річкових і озерних угідь, відібраних у зв'язку з розширенням Уральського, Оренбурзького і Сибірського козачих військ, організацією прикордонних ліній на Уралі і Іртиші. Указом 7 листопада 1775 р. Колегія закордонних справ дозволила казахам використання пасовищ в межиріччі Уралу і Волги, на березі Каспійського моря, на правому березі Іртиша. Але ці дії припали врозріз з уже зробленими заходами по колонізації даних територій, фактично ці землі або вже були зайняті під козацькі хутори і казенні ріллі, або були заплановані під такі. В 1782 послідував Указ з роз'ясненням, що в разі перегону худоби на вказані землі, попередньо необхідна оплата за їх "найм". Але і цей захід здалася недостатньою, зокрема уральські козаки проявили ініціативу, зажадавши надання " аманатів "(заручників) при проході через територію, контрольовану військом, а потім правління війська і зовсім заборонив козакам здачу землі в оренду, тобто фактично заборонили перехід казахів за Урал, на" внутрішню сторону ". У відповідь справжнє повстання, численні набіги на форпости і укріплення, відповідні каральні експедиції.

У молодшому Жузе в цей же час відбувалися і внутрішні чвари. Після переходу під російське заступництво значення ханської влади впала, вертикальна феодальна піраміда хан - султани - родові старшини розсипалася, кожен з глав пологів прагнув самостійно домовитися з прикордонною та центральної адміністрацією. Для усунення виниклої анархічної плутанини, оренбурзький генерал-губернатор Ігельстром запропонував телефонуємо одне одному з'їзду старшин, своєрідного степового парламенту. Але після того, як головою з'їзду був обраний Срима Датова [22], а сам він став нагадувати шляхетський Сейм, в 1789 р. Ігельстром віддав перевагу відновлення ханської влади [23], що призвело до посилення внутрішнього протистояння і відкритого непокори російської адміністрації, зростанню числа нападів на прикордонні лінії, повної зупинки торгівлі з Середньою Азією протягом усіх 1790-х років. Лише до 1797 шляхом численної торгівлі з старшинами, султанами вдалося утихомирити більшість казахських пологів і повстання пішло на спад. Срима Датова був змушений відкочувала в землі Хівінського ханства.


5.2. Повстання в Букеевской орді 1836-1838 років

Основною причиною повстання в Букеевской орді під керівництвом Ісатая Тайманова і Махамбета Утемісова було зубожіння великої маси казахів ( шару) в результаті відсутності достатньої кількості пасовищ. Кількість придатних земель неухильно скорочувалася. Землі, розташовані по Великому і Малому Узень і навколо Камиш-Самарських озер, придатні для землеробства регулярно вилучалися під козачі хутори. Решта землі розподілялися нерівномірно, основні пасовища залишалися за ханом Джангіров і його наближеними. Положення ускладнював заборону на перехід через Урал і випасання уздовж його заплави. Зневірені прогодувати свої сім'ї і добитися справедливого розподілу земель шару почали відкрито грабувати худобу в султанських і ханських кочів'ях. З лютого 1836 стихійні виступи були підтримані старшиною Тайманова і примкнули до нього акином Махамбета. Вони закликали займати землі хана і Уральського козачого війська, переходити до Уралу, відбивати худобу. До повстання приєдналися кілька пологів на чолі зі старшинами. Втім спочатку зберігалася надія на вирішення земельної проблеми за допомогою російських властей.

Орловський О. О. Битва козаків з киргизами (в царській Росії казахів називали киргизами)

Ісатай Тайманов звернувся до генерал-губернатору В. А. Перовському : "Прохання і скарги наші ніким не приймаються, майно у нас забирають і ми, точно іноземці, страшимося все, не дивлячись на те, що приймали присягу на верноподданство государю імператору. Але так як Ваше Превосходительство представляє тут обличчя головного начальника , то я вважав довести до Вашого відома і просити про відрядження до нас правдивих чиновників, які вникли б у наш тяжке становище і виробили за скаргами нашим всенародне дослідження. Особливо ми бажаємо, щоб скарги наші були досліджені паном підполковником Далем ". Але в результаті було прийнято рішення про організацію каральної експедиції з декількох сотень уральських і астраханських козаків спільно з вірними хану Джангир загонами. У листопаді 1837 була здобута перемога над повсталими у Тас-Тюбе [24]. Розсіяні повстанці частково зуміли прорватися на лівий берег Уралу і згрупуватися знову. Навесні Перовський доповідав у Петербург, що військо Тайманова "поступово зростаючи, початок досить позитивно наближатися до лінії і, нарешті, за останніми известиям, перебувало вже не далі двох переходів. Від двох-трьох тисяч чоловік при раптовому нападі може прорватися на всякій точці лінії і наробити великі заворушення " [25]. За Урал був вислана експедиція в складі регулярних військ, уральських і оренбурзьких козаків і 12 липня 1838 повсталі були розбиті, Ісатай Тайманов убитий, Махамбет Утемісов з уцілілими учасниками біг на південь.


5.3. Повстання Кенесари Касимова 1837-1847 років

Пам'ятник хану Кенесари в столиці Казахстану Астані (колишньому Акмолинської)

Найтриваліше і найбільше в XIX столітті повстання 1837 - 1847 рр.. під керівництвом хана Кенесари Касимова охоплювало всю територію Середнього жуза і частини Молодшого і Старшого.

Період після прийняття казахськими ханами підданства Російської імперії і пов'язане з ним приєднання казахських жузов до Росії було складним процесом, в ході якого перед російською владою нерідко виникало безліч проблем, пов'язаних, зокрема, зі спробами протидії включенню Степу в правове поле Росії з боку частини казахської знаті, перш за все деяких амбітних султанів, які не бажали втрачати своїх привілеїв, до числа яких відносився нащадок Аблая - Кенесари Касимов. Кенесари Касимов (нар. 1802) [26], вже з другої половини 20-х рр.., разом зі своїм батьком і братом Касимом Саржанов активно протидіяв новому російському адміністративному управлінню в заснованих в 1824 р. Кокчетавская і Каркаралінском округах. Після смерті його брата, убитого в 1836 р. в Ташкенті, Кенесари продовжував дії на території Середнього жуза.

З пристроєм наказів в Середньому Жузе Касимова втрачали вплив і авторитет, так як не включалися в нову структуру управління і тому всіма силами намагалися перешкоджати введенню нової системи адміністративного управління кочівниками. Крім того, вони втрачали права на збір ясаку, який переходив до компетенції окружних наказів, справляння поборів з торгових караванів. Звичайно, пристрій наказів, волостей, дистанцій в молодшому Жузе, нерідко порушувало маршрути кочування казахських пологів, чиє невдоволення використовувалося Касимовим в своїх цілях.

Широку популярність в Степу Кенесари отримав в 1837 р., коли йому вдалося пограбувати торговий караван, що йшов з Петропавловська в Ташкент в супроводі конвою з 55 козаків на чолі з хорунжим Олексієм Ритов [27]. Вдалі дії проти загону Ритова надали Кенесари впевненості і сприяли зростанню його популярності серед кочівників, яких він залякував захопленням російськими властями казахських кочовищ, відправленню в солдати і т.п. Все це дестабілізувало обстановку в Казахстані і змушувало П. Д. Горчакова вживати відповідних заходів, прагнучи координувати свої дії з оренбурзьким генерал-губернатором В.А. Перовським. Це було необхідно, тому що Кенесари Касимов від переслідували його сибірських загонів йшов на територію казахів Оренбурзького відомства.

Кенесари між тим зміцнював свої позиції в Степу, нападав і грабував роду і аули проросійської орієнтації або просто не бажали брати участь у повстанні. Наприклад, в лютому 1838 у волосного управителя Сапак Таібергенова людьми Кенесари було викрадено 1700 коней; раніше, у вересні 1837 р., в аулах Тамінской і Конратовской волостей повсталими було захоплено 2225 коней, 363 верблюда, 227 одиниць рогатої худоби, 9099 овець, вбито 9 чол. і т.д. [28] Крім того, султан, погрозами та обіцянками схиляв до відкочовує з прикордонних округів родоправітелей і баїв, що йому нерідко вдавалося. Омська адміністрація в свою чергу прагнула не допустити откочевок, діючи через відданих йому султанів і посилаючи слідами пішли волостей військові загони для повернення їх на колишнє місце. П.Д. Горчаков розсилав відозви у волості, де з'являвся Кенесари, звертаючись до султанам, старшинам, Баямо. Так, знаті Карача-Джаулубаевской волості від імені генерал-губернатора була оголошена подяка за те, що ця волость на відміну від інших не зробила відкочовує у відповідь на заклики Кенесари, і пропонувалося затримувати у своїй волості "підозрілих" людей [29].

Активні військові дії Кенесари почав навесні 1838 р. облога і спаленням Акмолинської зміцнення. Потім повсталі перемістилися в район Тургаю, де до них приєдналися учасники розбитої армії Ісатая Тайманова. У вересні 1841 р. представники трьох казахських жузов обрали Кенесари Касимова ханом, проголосивши відродження єдиного Казахського ханства. У серпні 1841 р. повсталі взяли в облогу кокандські фортеці Созак, Жана-Курган, Ак-Мечеть, Жулек, здобуті над Кокандом ряд перемог сприяли розширенню армії Кенесари.

Серйозну небезпеку дії Кенесари представляли для торгівлі Росії з середньоазіатськими державами. У зв'язку з цим вживалися заходи з охорони купецьких караванів загонами козаків. Літом 1838 р. за розпорядженням П.Д. Горчакова з наказів посилалися партії козаків по 50 чол. в місця найбільш ймовірної появи Кенесари, між Кокчетавская, Уч-Булакскім, Акмолинської наказами були посилені пікети та роз'їзди. Незважаючи на це, каравани постійно піддавалися нападам. Для переслідування прихильників Кенесари і повернення на місця перебування відкочувала аулів в червні 1838 р. на р.. Мокур-Тургай був відправлений загін військового старшини Карбишева і з Акмола загін полковника Щербачова, хоча останній змушений був повернути на Актау.

У період, коли повсталі відійшли від російських кордонів, положення в степу дещо стабілізувався. Прагнучи поліпшити економічне становище ханства, Кенесари строго заборонив перешкоди і набіги на торгові каравани, що приносили непогані податки. Були налагоджені дипломатичне листування і прийом послів з Росією, Бухарою, Хівой. В результаті в Росії частину з відповідальних за взаємини з Азією чиновників, зокрема оренбурзький генерал-губернатор Перовський, стали схилятися до ведення переговорів і організації напівавтономного освіти за прикладом Букеевской орди. Відповідь Миколи I в 1843 році на ці проекти - двом монархам в одному царстві не бувати, і озброєні зіткнення продовжилися. Крім козаків і регулярних військ, в поході проти Кенесари взяли участь вірні уряду султани.

Пасивність і часом загравання з Кенесари оренбурзької адміністрації нерідко зводили всі зусилля "сибіряків" нанівець. У боротьбі за ханську владу і єдиноначальність Кенесари дотримувався найжорстокіших методів, проводячи репресії проти своїх противників. Він відновив суд біев, розглядати справи за нормами шаріату. Своєю податковою політикою Кенесари закріплював норми мусульманського права: для скотарських районів зберіг зякет (податок, що стягується зі скотарів на користь хана), для землеробських - ушур (податок, що стягується з осілого населення).

Деспотизм хана Кенесари, який вважав казахські жузи своїм спадковим надбанням, викликав обурення у народу. У 1844 році в аули роду жаппас приїхав брат Кенесари султан Науризбай із загоном осавулів і почав стягувати зякет, відбирати майно й продукти. Жаппасци виступили зі зброєю в руках проти Науризбая. Кенесари проводив політику свого діда Аблая, що вважав, що тільки жорстокість може зробити ханську владу міцною. Свою владу він підтримував шляхом жорсткої дисципліни, часом межує з терором. На захоплених землях Кенесари стверджував династичний режим.

В кінці 1846 витіснений російськими царськими військами і військовими формуваннями казахських султанів-правителів з території Молодшого і Середнього жузов, він зайняв важкодоступний півострів в гирлі річки Або, звідки здійснював набіги на киргизькі землі.

Сильно послабило в Семиріччі позиції Кенесари, завжди боровся за відрив Казахстану від Росії, прийняття в 1846 році казахами Середнього жуза російського підданства.

У наприкінці 1846 року під натиском царських військ залишив межі Середнього жуза і перейшов на територію Старшого жуза поблизу кордонів киргизьких племен. Позбавлений скільки-небудь значної соціальної опори на нових землях, вирішив покращити своє становище завойовницькими походами до Киргизії, які викликали відсіч киргизів. У 1847 році біля озера Іссик-Куль був захоплений у полон і страчений сарбаза киргизького манап Калигула. Вожді племен киргизьких на знак відданості передали відрубану голову Кенесари російському імператорові. Голову відправили до Омська. За даними багатьох очевидців, офіційним листам і ЗМІ, до 1987 року вона експонувалася Ермітажі. [30]


5.4. Андижанської повстання 1898

Спроба відновити незалежність Коканда була зроблена в 1898, коли накопичилася критична маса невдоволення розпочатої переселенської експансії Росії. 17 травня 1898 в Андижані [31] понад 1500 осіб вчинили напад на російський військовий гарнізон. На чолі повстання стояв користувався величезною популярністю місцевий релігійний вождь ішан Магомед-Алі Халіф Мухаммед-Сабир-огли (скорочено-Мадай) [32]. Повстання швидко охопило всі повіти Ферганської області. Але виступ було придушено менше ніж за тиждень, керівники заколоту на чолі з Мадай-ішаном були страчені, визнані призвідниками були заслані до Сибіру. Кишлаки і аули, які підтримали повстання були зруйновані, а землі віддані новим переселенцям [33].


5.5. Середньоазіатське повстання 1916 року

25 червня 1916 року був виданий Указ уряду про мобілізацію чоловічого населення Середньої Азії і Казахстану у віці від 19 до 43 років "для робіт по влаштуванню оборонних споруд і військових сполучень у районі діючої армії "; згідно з указом призивалися з Туркестанського краю 250 тис. чол., із Степового краю 230 тис.осіб. До цього тубільне населення для служби в армії не залучалося. накопичилося обурення, викликане наростаючим відбором земель під хутори козаків і переселенців, різко зросла зубожіння, викликане закупом коней, худоби для потреб фронту при катастрофічно наростаючої інфляції створили надзвичайно вибухову обстановку. Особливо запопадливим місцевими правителями практикувалися і реквізиції під виглядом "добровільних пожертвувань" фронту.

Двоє ув'язнених в кайданах (фото Прокудін-Горський)

Приводом до повстання, що охопило Самаркандська, Сирдар'їнської, Ферганську, Закаспийскую, Акмолинської, Семипалатинськ, Семіречинські, Тургайській, Уральську області з більш ніж десятимільйонна багатонаціональним населенням, послужив розстріл 4 липня 1916 року в Ходженте маніфестації з вимогою знищення списків мобілізованих. За офіційними даними, у липні в Самаркандської області сталося 25 виступів, в Сирдар'їнської - 20 і у Фергані - 86. Найбільш організований характер повстання набуло в Тургайській області, де під керівництвом Амангельди Іманова і Алібі Джангільдіна розгорнулися повномасштабні бойові дії, що охопили всю центральну частину Казахстану, повсталі взяли в облогу центр області Тургай. Крім антиурядового, повстання набуло і виразний антиросійський характер, так як саме в переселенців-колоністів місцеве населення бачило джерело своїх бід. Повсталі палили хутора, вбивали сім'ї переселенців, козаків, робітників. У ряді місць, особливо в Ферганській долині, додавалися і релігійні відтінки, погромами керували екзальтованість проповідники - дервіші із закликами до газавату. Дії повстанців привели до припинення телеграфної зв'язку між Вірним, Ташкентом і центром Росії.

Відповідні дії, особливо з боку козаків, також носили жорстокий характер. Часто взятих у полон повстанців розстрілювали на місці або вбивали під час конвоювання. Широко використовувалася артилерія, кулемети, уряд був змушений направити регулярні війська, з приходом яких до весни 1917 вдалося в цілому придушити повстання. Але в Тургайській області повсталі на чолі з Імановим пішли вглиб пустелі, щоб вже в 1918 в повному складі перейти до Червоної армії.

Загалом кількість загиблих у ході повстання оцінюють від десятків тисяч до декількох сотень тисяч, близько півмільйона людей втекли в західний Китай. Замість запланованих 480 000 вдалося закликати лише трохи більше 100 тисяч чоловік.

Найбільше повстання середньоазіатських мусульман проти російської влади було придушене, а всю провину за нього центральна адміністрація поклала на адміністрацію краю. Були зняті з посад генерал-губернатор і чотири з п'яти військових губернатора.

Добре знав край новий туркестанський генерал-губернатор А. Куропаткин, провів розслідування причин повстання. У звіті, надісланому Миколі II, він вказав, що однією з причин безладів була масова конфіскація земель у тубільців. Однак переселенський управління продовжило вилучати землі. А. Куропаткин 13 вересня 1916 записав у своєму щоденнику про суперечку із представником міністерства землеробства і державного майна Татищевим, який збирався відібрати у казахів до 70 тисяч десятин землі, збільшивши таким чином козачий наділ до 30 десятин на господарство, а також виселити казахів, вже живуть осіло в околицях Вірного (Алмати) і займаються землеробством на своїх ділянках по 5 десятин на сім'ю. [9]


6. Примітки

  1. Паралельно з назвою "Середня Азія" в російській літературі в XIX ст. існувало назва "Туркестан" (див.: Російський Туркестан. - СПб., 1872; І. В. Мушкетов. - Туркестан. СПб., 1888), хоча з етнографічної точки зору його застосування було не зовсім точним: іраномовні таджики і народи Бадахшана зовсім не відносяться до "країні тюрків". Територія між Каспійським морем і Китаєм в XIX в. називалася Руським (або Західним) Туркестаном (що близько збігалося з регіоном Середня Азія), Східний Туркестан включав територію Західного Китаю, населену тюркськими народами (уйгурами, казахами).

    - [1] - geo.1september.ru/articlef.php? ID = 200302804

  2. Н У Хаников "Опис Бухарського ханства" - www.vostlit.info/Texts/rus4/Hanykov1/pred.htm
  3. Документи про участь російських моряків у місії Н. П. Ігнатьєва в Хіву і Бухару. 1857-1859 рр.. - www.vostlit.info/Texts/Dokumenty/M.Asien/XIX/1840-1860/Mission_Ignatiev/text.htm
  4. 1822 Серпень 1. - Лист західно-сибірського генерал-губернатора керуючому МЗС К. Нессельроде з питання про приєднання Старшого жуза до Росії. - www.vostlit.info/Texts/Dokumenty/M.Asien/XVIII/1760-1780/Kazach_rus_17_18/101-120/115 . htm
  5. 1846 23 червня. - Зобов'язання султанів, біев і родоправітелей Старшого жуза у зв'язку з вступом у підданство Росії. - www.vostlit.info/Texts/Dokumenty/M.Asien/XVIII/1760-1780/Kazach_rus_17_18/201-220/205.htm
  6. Бейсенова А. С. ДОСЛІДЖЕННЯ ПРИРОДИ КАЗАХСТАНУ - www.nklibrary.kz/elib/collect/book/beisen_3.htm
  7. Кокандське фортецю Ак-мечеть - fortress.vif2.ru/list/ak_mechet/index.htm
  8. Опис військових дій в Заилийском краї в 1860 г - www.vostlit.info/Texts/Dokumenty/M.Asien/XIX/1860-1880/Pischpek/text.htm
  9. Михайло Хорошхін. Геройський подвиг уральців. Справа під Іканом 4, 5 і 6 грудня 1864 року. Уральськ. 1895 - www.vostlit.info/Texts/Dokumenty/M.Asien/XIX/1860-1880/Ikan/text.htm
  10. Цікаво, що ще в радянські часи серед корінних жителів Самарканда існувала приказка, яка з цілком зрозумілих причин не входила ні в одну збірку узбецьких приказок, що видаються офіційними видавництвами в той час. На узбецькій мові вона звучала так: " Іскандер Зулькарнайн Самарканда Келібії кетді - рус коммуністлар Самарканда Келібії кетаді ", що в перекладі на російську мову означало:" Олександр Македонський, прийшовши в Самарканд, пішов - російські комуністи, прийшовши в Самарканд, підуть ".
  11. Н.Гродеков.Хівінскій похід 1873 года.Действія кавказьких загонів - kungrad.com / history / pohod / grod /
  12. Російські військові історики XIX ст. про причини і мотиви руху Росії на схід (до Середньої Азії і Південний Казахстан) - www.rustrana.ru/article.php?nid=23253
  13. Бларамберг І. Ф. Спогади - www.vostlit.info/Texts/Dokumenty/M.Asien/XIX/1820-1840/Blaramberg/pred.htm
  14. 1841 6 травня. - Лист оренбурзького військового губернатора В. Перовського керуючому МЗС графу К. Нессельроде про підступи англійських агентів в Середній Азії. - www.vostlit.info/Texts/Dokumenty/M.Asien/XVIII/1760-1780/Kazach_rus_17_18/181-200/185 . htm
  15. А. Н. Соболєв. Чи можливий похід росіян у Індію - www.vostlit.info / Texts / Dokumenty / M.Asien / XX / Sobolev / text.htm
  16. М. Тереньтьев. Росія і Англія в Середній Азії. - www.vostlit.info/Texts/Dokumenty/M.Asien/XIX/1860-1880/Terentjev/pred.htm
  17. 1845 28 вересня. - З журналу Прикордонного управління сибірськими казахами про численні побори з казахського населення чиновником цього управління Білаш. - www.vostlit.info/Texts/Dokumenty/M.Asien/XVIII/1760-1780/Kazach_rus_17_18/181-200/193.htm
  18. лист Ч. Валиханова Ф. М. Достоєвського 1862 р - www.dialog.kz/site.php?lan=russian&id=74&pub=772
  19. Мовна політика в Узбекистані. Фітрат, Поліванов, Сталін та інші ... - www.ferghana.ru / zvezda / vydrin.html
  20. Перша загальний перепис населення Російської імперії 1897 Розподіл населення за рідною мовою та регiонах - demoscope.ru/weekly/ssp/rus_lan_97.php? reg = 117
  21. 785 р. листопад 15. - Донесення хана Нуралі князю Г. Потьомкіну про батира Срима Датова і його наближених. - www.vostlit.info/Texts/Dokumenty/M.Asien/XVIII/1760-1780/Kazach_rus_17_18/61-80/62.htm
  22. 1792 10 червня. - Представлення старшин Молодшого жуза Срима Датова та ін в Оренбурзьку прикордонних справ експедицію з протестом проти обрання султана Ералі ханом. - www.vostlit.info/Texts/Dokumenty/M.Asien/XVIII/1760-1780/Kazach_rus_17_18/61-80/ 78.htm
  23. 1837 17 листопада. - Рапорт подп. Геке Оренбурзькому військовому губернатору про дії каральних загонів проти Ісатая Тайманова. - www.vostlit.info/Texts/Dokumenty/M.Asien/XVIII/1760-1780/Kazach_rus_17_18/161-180/179.htm
  24. 1838 26 червня. - Лист оренбурзького військового губернатора В. Перовського керуючому МЗС графу К. Нессельроде про керівника повстання в Букеевская ханстві І. Тайманова. - www.vostlit.info/Texts/Dokumenty/M.Asien/XVIII/1760-1780/Kazach_rus_17_18/181-200 / 182.htm
  25. Бекмаханов Е.Б. Казахстан в 20-40 роки. XIX століття. Алма-Ата, 1947р. 1, c. 204
  26. ДАОО. Ф. 366. Оп. 1. Д. 170. Л. 4.
  27. ДАОО Л.16 об.
  28. ДАОО Л.27-27 об.
  29. Він воював з несправедливістю "Алтинорда, новини, останні новини Казахстану, новина дня, статті, точка зору, огляд казахської преси - www.altyn-orda.kz/kazpressreview/on-voeval-s-nespravedlivostyu/
  30. Центром повстання був кишлак Асака, розташований поблизу Андижана.
  31. ...
    Поблизу гір. Андижана Ферганської області проживав один тубілець - мулла Магомет-Хальфа, який користувався між своїми репутацією святого. Він жив в одній селі, і до нього стікалися великі маси народу послухати його проповідей. Магомет-Хальфа був фанатик в повному сенсі цього слова і, звичайно, ненавидів "проклятих кяфірами" - росіян, заволоділи мусульманською країною. У своїх проповідях він розпалював в масі тубільців самий крайній фанатизм і ненависть до росіян. Тривало це, ймовірно, багато часу, але повітовий начальник, завалений завжди масою непосильної роботи і не мав достатнього числа приставів, які могли б стежити за населенням на місці, нічого не підозрював, так як Хальфа вважався цілком мирним і добромисним людиною по атестацій місцевого волосного управителя-мусульманина. Але ось одного разу на світанку, здається, 24-го травня 1898 величезний натовп тубільців під проводом Хальфа увірвалася в табірний барак місцевого батальйону і, користуючись сном солдатів, по-звірячому перерізала більше двадцяти чоловік. Крики нещасних розбудили інших солдатів, які, не розгубившись, схопили рушниці і відкрили вогонь по вбивцям. Натовп моментально, як барани, кинулася бігти, і порядок був відновлений. Про намір буйної юрби рушити на Андижан один з повітових начальників випадково дізнався напередодні від свого перекладача і негайно телеграфував військовому губернатору області генералу Повало-Швийковскому. Останній збирався на якийсь вечір, коли прийшла ця телеграма. Він, не прочитавши, сховав її в кишеню і забув про неї, а прочитав, вже коли лиходійське напад відбулося. За таку непрощенну недбалість Повало-Швийковскій був негайно звільнений від служби, але, на жаль, постраждали ні в чому неповинні два повітових начальника, безперечно найвидатніші в краї за своїм блискучим здібностям і бездоганної репутації: це полковники Коішевскій і Брянов. Їх А. Н. Куропаткин відрахував обох у запас. Згодом, коли слідство з'ясувало у всіх деталях це жахливу справу, Коішевскій і Брянов були відновлені на посадах, але тим не менш обидва вони більше року переносили несправедливе позбавлення.

    - Г. П. Федоров " Моя служба в Туркестані - www.vostlit.info/Texts/Dokumenty/M.Asien/XIX/1860-1880/Fedorov_G_P/text4.htm "

  32. ...
    Слідство про андижанських подіях за височайшим повелінням було покладено на Сирдар'їнської військового губернатора генерала Королькова, і по з'ясуванню всіх обставин справи всі головні винні з Хальфа на чолі були страчені, а більше ста людей заслані на каторжну роботи і на поселення. Кишлак (селище), в якому жив Хальфа, і де було головне ядро ​​змовників, наказано було зруйнувати, зрівняти з землею, всіх мешканців, які знали про задуманий лиходійстві, виселити і всю смугу землі, по якій рухалася в Андижан натовп бунтівників, відчужити на користь казни і віддати під облаштування російського поселення. Крім цього, на все населення Ферганської області, якому також було відомо про задуми Хальфа повалити російський уряд, була накладена контрибуція, здається, в триста тисяч рублів, і гроші ці здебільшого пішли на пристрій російського поселення, яке отримало назву "Російське Село" * .

    - Г. П. Федоров " Моя служба в Туркестані - www.vostlit.info/Texts/Dokumenty/M.Asien/XIX/1860-1880/Fedorov_G_P/text4.htm "

    ...
    • ) У роки радянської влади поселення перейменовано в Ленінськ, нині це місто Асака, Андижанської області Республіки Узбекистан.

Література

  • Ігнатьєв Н., Місія в Хіву і Бухару в 1858 р. флігель-ад'ютанта полковника Н. Ігнатьєва, СПб., 1897.
  • Терентьєв М. А., Історія завоювання Середньої Азії, т. 1-3, СПб., 1906.
  • Іванов П. П. Казахи і Кокандське ханство (до історії їх взаємовідносин на початку XIX ст.), - "Записки інституту сходознавства АН СРСР", т. VII, 1939.
  • Валіханов Ч. Ч., Статті. Листування, Алма-Ата, 1947.
  • Аполлова Н. Г. Приєднання Казахстану до Росії в 30-х роках XVIII століття, Алма-Ата, 1948.
  • Іванов П. П. Нариси з історії Середньої Азії (XVI - середина XIX ст.), М., 1958.
  • Бендріков К. Є. Нариси з історії народної освіти в Туркестані (1865-1924). М., 1960.
  • Н. Хаников. Експедиція в Хорасан. М. Наука. 1973.
  • Левшин А. І. Опис киргиз-козацьких або киргиз-Кайсацкой гір та степів - kungrad.narod.ru/5/lev1.htm. Алмати. Санат. 1996.
  • Любавський, М. К. Огляд історії російської колонізації з найдавніших часів і до XX століття. - М.: Изд-во Моск. ун-ту., 1996.
  • Еркін, А. Андижанської повстання і його проводир в оцінках поетів епохи. / / Вісник Євразії, № 1 (20), Москва, 2003, С.111-137.
  • Таге Б.Л. "Росіяни над Індією". Книга "Полудьонний експедиції: Нариси. - М.: Воениздат, 1998. -351 С. (Рідкісна книга). ISBN 5-203-01852-9.
  • Центральна Азія в складі Російської імперії - nlobooks.mags.ru/vcd-10-1-171/goodsinfo.html / С. Н. Башина, Д. Ю. Арапова, Н. Є. Бекмаханова - М .: Новое литературное обозрение, 2008. - 464 с. - (HISTORIA ROSSICA). - 2000 екз . - ISBN 978-5-86793-571-9.

8.1. Іноземною мовою

  • Carrere d'Encausse, H. Islam and The Russian Empire: Reform and Revolution in Central Asia. London, 1988.
  • Kalpana Sahni, Crucifying the Orient - Russian Orientalism and the Colonization of Caucasus and Central Asia - White Orchard Press, Bangkok, Thailand; The Institute for Comparative Research in Human Culture, Oslo, first published 1997.
  • Brower, DA Turkestan and the Fate of the Russian Empire. London: Routlege, 2003. ISBN 0-415-29744-3
  • Ross, ED, Skrine, FHB The Heart of Asia: A History of Russian Turkestan and the Central Asian Khanates from the Earliest Times. London: Methuen & co., 1899; London - New York: Routlege, 2004.
  • Erkinov. A. Praying For and Against the Tsar: Prayers and Sermons in Russian-Dominated Khiva and Tsarist Turkestan. Berlin: Klaus Schwarz Verlag, 2004 (= ANOR 16), 112 p.

Цей текст може містити помилки.

Схожі роботи | скачати

Схожі роботи:
Володіння Османської імперії
Ордена Російської імперії
Герб Російської імперії
Історія Російської імперії
Військове міністерство Російської імперії
Політичні партії Російської імперії
Морське міністерство Російської імперії
Міністерство юстиції Російської імперії
Чорноморський флот Російської імперії
© Усі права захищені
написати до нас
Рейтинг@Mail.ru