Знаймо

Додати знання

приховати рекламу

Цей текст може містити помилки.

Сила (фізична величина)



План:


Введення

Класична механіка
Історія ...
Фундаментальні поняття
Простір Час Маса Сила
Енергія Імпульс
Формулювання
Ньютонівська механіка
Лагранжевих механіка
Гамильтонова механіка
Формалізм Гамільтона - Якобі
Розділи
Прикладна механіка
Небесна механіка
Механіка суцільних середовищ
Геометрична оптика
Статистична механіка
Вчені
Галілей Кеплер Ньютон
Ейлер Лаплас Д'Аламбер
Лагранж Гамільтон Коші
Див також "Фізичний портал"
Об'єднує всі сили те, що вони викликають прискорене рух масивних тіл і виникнення в цих тілах деформацій.

Сила - векторна фізична величина, що є мірою інтенсивності впливу на дані тіло інших тіл, а також полів. Прикладена до масивному тілу сила є причиною зміни його швидкості або виникнення в ньому деформацій. [1]

Сила як векторна величина характеризується модулем, напрямком і "точкою" додатка сили. Останнім параметром поняття про силу, як векторі у фізиці, відрізняється від поняття про вектор у векторній алгебрі, де рівні по модулю і напрямку вектори, незалежно від точки їх застосування, вважаються одним і тим же вектором. У фізиці ці вектори називаються вільними векторамі.В механіці надзвичайно поширене уявлення про пов'язані векторах, початок яких закріплено в певній точці простору або ж може перебувати на лінії, що продовжує напрям вектора (ковзні вектори). [2].

Також використовується поняття лінія дії сили, що позначає проходить через точку прикладання сили пряму, по якій направлена ​​сила.

Другий закон Ньютона говорить, що в інерціальних системах відліку прискорення матеріальної точки у напрямку співпадає з прикладеною силою, а по модулю прямо пропорційно модулю сили і обернено пропорційно масі матеріальної точки. Або, що еквівалентно, в інерціальних системах відліку швидкість зміни імпульсу матеріальної точки дорівнює прикладеній силі.

При додатку сили до тіла кінцевих розмірів в ньому виникають механічні напруги, що супроводжуються деформаціями. [3] [4] [5] [6]

З точки зору Стандартної моделі фізики елементарних частинок фундаментальні взаємодії ( гравітаційне, слабке, електромагнітне, сильне) здійснюються за допомогою обміну так званими калібрувальними бозонами. [3] Експерименти по фізики високих енергій, проведені в 70-80-х рр.. XX ст. підтвердили припущення про те, що слабке і електромагнітне взаємодії є проявами більш фундаментального електрослабкої взаємодії. [7]

Розмірність сили - LMT -2, одиницею виміру в Міжнародній системі одиниць (СІ) є ньютон (N, Н), в системі СГС - дина.


1. Історія поняття

Поняття сили використовували ще вчені античності у своїх роботах про статиці та рух. Вивченням сил в процесі конструювання простих механізмів займався в III в. до н. е.. Архімед. [8] Подання Аристотеля про силу, пов'язані з фундаментальними невідповідностями, проіснували протягом кількох століть. Ці невідповідності усунув в XVII в. Ісаак Ньютон, використовуючи для опису сили математичні методи. Механіка Ньютона залишалася загальноприйнятою протягом майже трьохсот років. [5] На початок XX в. Альберт Ейнштейн у теорії відносності показав, що ньютонівська механіка вірна лише в при порівняно невеликих швидкостях руху і масах тіл в системі, уточнивши тим самим основні положення кінематики і динаміки і описавши деякі нові властивості простору-часу.


2. Ньютонівська механіка

Ісаак Ньютон задався метою описати рух об'єктів, використовуючи поняття інерції і сили. Зробивши це, він попутно встановив, що всяке механічний рух підкоряється загальним законам збереження. В 1687 р. Ньютон опублікував свою знамениту працю " Математичні початки натуральної філософії ", в якому виклав три основоположних закону класичної механіки (знамениті закони Ньютона). [5] [9]


2.1. Перший закон Ньютона

Перший закон Ньютона стверджує, що існують системи відліку, в яких тіла зберігають стан спокою або рівномірного прямолінійного руху при відсутності дій на них з боку інших тіл або при взаємній компенсації цих дій. [9] Такі системи відліку називаються інерційних. Ньютон припустив, що кожен масивний об'єкт має певний запас інерції, який характеризує "природний стан" руху цього об'єкта. Ця ідея заперечує погляд Аристотеля, який розглядав спокій "природним станом" об'єкта. Перший закон Ньютона суперечить арістотелівської фізики, одним з положень якої є твердження про те, що тіло може рухатися з постійною швидкістю лише під дією сили. Той факт, що в механіці Ньютона в інерціальних системах відліку спокій фізично не відрізняється від рівномірного прямолінійного руху, є обгрунтуванням принципу відносності Галілея. Серед сукупності тел принципово неможливо визначити які з них знаходиться "в русі", а які "спочивають". Говорити про рух можна лише відносно якої-небудь системи відліку. Закони механіки виконуються однаково у всіх інерціальних системах відліку, іншими словами всі вони механічно еквівалентні. Останнє випливає з так званих перетворень Галілея. [10]

Наприклад, закони механіки абсолютно однаково виконуються в кузові вантажівки, коли той їде по прямій ділянці дороги з постійною швидкістю і коли стоїть на місці. Людина може підкинути м'ячик вертикально вгору і зловити його через деякий час на тому ж самому місці незалежно від того чи рухається вантажівка рівномірно і прямолінійно чи спочиває. Для нього м'ячик летить по прямій. Однак для стороннього спостерігача, що знаходиться на землі, траєкторія руху м'ячика має вигляд параболи. Це пов'язано з тим, що м'ячик щодо землі рухається під час польоту не тільки вертикально, але й горизонтально по інерції у бік руху вантажівки. Для людини, що знаходиться в кузові вантажівки не має значення чи рухається останній по дорозі, або навколишній світ переміщається з постійною швидкістю в протилежному напрямі, а вантажівка стоїть на місці. Таким чином, стан спокою і рівномірного прямолінійного руху фізично не відрізняються один від одного.


2.2. Другий закон Ньютона

Хоча второй закон Ньютона традиционно записывают в виде: \scriptstyle{\vec{F}=m\vec{a}}, сам Ньютон записывал его несколько иначе

Второй закон Ньютона в современной формулировке звучит так: в инерциальной системе отсчета скорость изменения импульса материальной точки равна векторной сумме всех сил, действующих на эту точку.

\vec{F} = \frac{\mathrm{d}\vec{p}}{\mathrm{d}t},

де \vec{p} − импульс материальной точки, \vec{F} − суммарная сила, действующая на материальную точку. Второй закон Ньютона гласит, что действие несбалансированных сил приводит к изменению импульса материальной точки. [9]

По определению импульса:

\vec{F} = \frac{\mathrm{d}\vec{p}}{\mathrm{d}t} = \frac{\mathrm{d}\left(m\vec{v}\right)}{\mathrm{d}t},

де ~ M − масса, \vec{v} - скорость.

По правилу нахождения производной произведения :

\vec{F} = m\frac{\mathrm{d}\vec{v}}{\mathrm{d}t} + \vec{v}\frac{\mathrm{d}m}{\mathrm{d}t}.

Если масса материальной точки остается неизменной, то производная по времени от массы равна нулю, и уравнение принимает вид:

\vec{F} = m\frac{\mathrm{d}\vec{v}}{\mathrm{d}t}.

Учитывая определение ускорения точки, второй закон Ньютона принимает вид:

\vec{F} =m\vec{a}.

Считается, что это "вторая самая известная формула в физике" [11], хотя сам Ньютон никогда явным образом не записывал свой второй закон в этом виде.

Поскольку в любой инерциальной системе отсчёта ускорение тела одинаково и не меняется при переходе от одной системы к другой, то и сила инвариантна по отношению к такому переходу.

Во всех явлениях природы сила, независимо от своего происхождения, проявляется только в механическом смысле, то есть как причина нарушения равномерного и прямолинейного движения тела в инерциальной системе координат. Обратное утверждение, т.е установление факта такого движения, не свидетельствует об отсутствии действующих на тело сил, а лишь о том, что действия этих сил взаимно уравновешиваются. Иначе: их векторная сумма есть вектор с модулем, равным нулю. На этом основано измерение величины силы, когда она компенсируется силой, величина которой известна .

Второй закон Ньютона позволяет измерять величину силы. Например, знание массы планеты и ее центростремительного ускорения при движении по орбите позволяет вычислить величину силы гравитационного притяжения, действующую на эту планету со стороны Сонця.


2.3. Третий закон Ньютона

Для любых двух тел (назовем их тело 1 и тело 2) третий закон Ньютона утверждает, что сила действия тела 1 на тело 2, сопровождается появлением равной по модулю, но противоположной по направлению силы, действующей на тело 1 со стороны тела 2. [12] Математически закон записывается так:

\vec{F}_{1,2}=-\vec{F}_{2,1}.

Этот закон означает, что силы всегда возникают парами "действие-противодействие". [9] Если тело 1 и тело 2 находятся в одной системе, то суммарная сила в системе, обусловленная взаимодействием этих тел равна нулю:

\vec{F}_{1,2}+\vec{F}_{\mathrm{2,1}}=0.

Это означает, что в замкнутой системе не существует несбалансированных внутренних сил. Это приводит к тому, что центр масс замкнутой системы (то есть той, на которую не действуют внешние силы) не может двигаться с прискоренням. Отдельные части системы могут ускоряться, но лишь таким образом, что система в целом остается в состоянии покоя или равномерного прямолинейного движения. Однако в том случае, если внешние силы подействуют на систему, то ее центр масс начнет двигаться с ускорением, пропорциональным внешней результирующей силе и обратно пропорциональным массе системы. [3]


3. Фундаментальні взаємодії

Все силы в природе основаны на четырех типах фундаментальных взаимодействий. Максимальная скорость распространения всех видов взаимодействия равна скорости света в вакууме. Электромагнитные силы действуют между электрически заряженными телами, гравитационные − между массивными объектами. Сильное и слабое проявляются только на очень малых расстояниях, они ответственны за возникновение взаимодействия между субатомными частицами, включая нуклоны, из которых состоят атомные ядра.

Интенсивность сильного и слабого взаимодействия измеряется в единицах энергии (электрон-вольтах), а не единицах силы, и потому применение к ним термина "сила" объясняется берущей из античности традицией объяснять любые явления в окружаемом мире действием специфических для каждого явления "сил".

Понятие силы не может быть применено по отношению к явлениям субатомного мира. Это понятие из арсенала классической физики, ассоциирующейся (пусть даже только подсознательно) с ньютоновскими представлениями о силах, действующих на расстоянии. В субатомной физике таких сил уже нет: их заменяют взаимодействия между частицами, происходящими через посредство полей, то есть каких-то других частиц. Поэтому физики высоких энергий избегают употреблять слово сила, заменяя его словом взаимодействие. [13]

Каждый вид взаимодействия обусловлен обменом соответствующих переносчиков взаимодействия: гравитационное − обменом гравитонов (существование не подтверждено экспериментально), электромагнитное − виртуальных фотонов, слабое − векторных бозонов, сильное − глюонов (и на больших расстояниях - мезонов). В настоящее время электромагнитное и слабое взаимодействия объединены в более фундаментальное электрослабое взаимодействие. Делаются попытки объединения всех четырех фундаментальных взаимодействие в одно (так называемая теория великого объединения).

Всё многообразие проявляющих себя в природе сил в принципе может быть сведено к этим четырем фундаментальным взаимодействиям. Наприклад, трение − это проявление электромагнитных сил, действующих между атомами двух соприкасающихся поверхностей, и принципа запрета Паули, [14] который не позволяет атомам проникать в область друг друга. Сила, возникающая при деформации пружины, описываемая законом Гука, также является результатом действия электромагнитных сил между частицами и принципа запрета Паули, заставляющих атомы кристаллической решетки вещества удерживаться около положения равновесия. [3].

Однако на практике оказывается не только нецелесообразной, но и просто невозможной по условиям задачи подобная детализация рассмотрения вопроса о действии сил.


3.1. Гравітація

Гравитация ( сила тяготения) - универсальное взаимодействие между любыми видами материи. У рамках классической механики описывается законом всемирного тяготения, сформулированным Исааком Ньютоном в его труде " Математические начала натуральной философии ". Ньютон получил величину ускорения, с которым Луна движется вокруг Земли, положив при расчете, что сила тяготения убывает обратно пропорционально квадрату расстояния от тяготеющего тела. Кроме этого, им же было установлено, что ускорение, обусловленное притяжением одного тела другим, пропорционально произведению масс этих тел [15]. На основании этих двух выводов был сформулирован закон тяготения: любые материальные частицы притягиваются по направлению друг к другу с силой ~F, прямо пропорциональной произведению масс ( ~m_1 і ~m_2) и обратно пропорциональной квадрату расстояния ~r между ними:

F=G\frac{m_1 m_2}{R^2}.

Тут ~G - гравитационная постоянная [16], значение которой впервые получил в своих опытах Генри Кавендиш. Используя данный закон, можно получить формулы для расчета силы тяготения тел произвольной формы. Теория тяготения Ньютона хорошо описывает движение планет Солнечной системы и многих других небесных тел. Однако, в ее основе лежит концепция дальнодействия, противоречащая теорії відносності. Поэтому классическая теория тяготения неприменима для описания движения тел, перемещающихся со скоростью, близкой к скорости света, гравитационных полей чрезвычайно массивных объектов (например, черных дыр), а также переменных полей тяготения, создаваемых движущимися телами, на больших расстояниях от них [17].

Более общей теорией гравитации является общая теория относительности Альберта Эйнштейна. В ней гравитация не характеризуется инвариантной силой, не зависящей от системы отсчёта. Вместо этого свободное движение тел в гравитационном поле, воспринимаемое наблюдателем как движение по искривленным траекториям в трехмерном пространстве-времени с переменной скоростью, рассматривается как движение по инерции по геодезической линии в искривлённом четырехмерном пространстве-времени, в котором время в разных точках течет по-разному. Причем эта линия в некотором смысле "наиболее прямая" - она такова, что пространственно-временной промежуток (собственное время) между двумя пространственно-временными положениями данного тела максимален. Искривление пространства зависит от массы тел, а также от всех видов энергии, присутствующих в системе [3].


3.2. Електромагнітна взаємодія

3.2.1. Электростатическое поле (поле неподвижных зарядов)

Развитие физики после Ньютона добавило к трём основным (длина, масса, время) величинам электрический заряд с размерностью C. Однако, исходя из требований практики, основанных на удобствах измерения, вместо заряда нередко стал использоваться электрический ток с размерностью I, причём I = C T − 1 . Единицей измерения величины заряда является кулон, а силы тока ампер.

Поскольку заряд, как таковой, не существует независимо от несущего его тела, то электрическое взаимодействие тел проявляется в виде той же рассматриваемой в механике силы, служащей причиной ускорения. Применительно к электростатическому взаимодействию двух "точечных зарядов" в вакууме используется закон Кулона:

\vec{F}= \frac{1}{4 \pi \varepsilon \varepsilon_0} \frac{q_{1}q_{2}}{r^3} \vec{r},

де \vec{r} - расстояние между зарядами, а ε 0 ≈ 8.85418781710 −12 Ф/м. В однородном (изотропном) веществе в этой системе сила взаимодействия уменьшается в ε раз, где ε - диэлектрическая постоянная среды.

Направление силы совпадает с линией, соединяющей точечные заряды. Графически электростатическое поле принято изображать в виде картины силовых линий, представляющих собой воображаемые траектории, по которым бы перемещалась лишённая массы заряжённая частица. Эти линии начинаются на одном и заканчиваются на другом зарядах.


3.2.2. Электромагнитное поле (поле постоянных токов)

Существование магнитного поля признавалось ещё в средние века китайцами, использовавшим "любящий камень" - магнит, в качестве прообраза магнитного компаса. Графически магнитное поле принято изображать в виде замкнутых силовых линий, густота которых (так же, как и в случае электростатического поля) определяет его интенсивность. Исторически наглядным способом визуализации магнитного поля были железные опилки, насыпаемые, например, на лист бумаги, положенный на магнит.

Эрстед установил, что текущий по проводнику ток вызывает отклонение магнитной стрелки.

Фарадей пришёл к выводу, что вокруг проводника с током создаётся магнитное поле.

Ампер высказал гипотезу, признаваемую в физике, как модель процесса возникновения магнитного поля, заключающуюся в существовании в материалах микроскопических замкнутых токов, обеспечивающих совместно эффект естественного или наведённого магнетизма.

Ампером було встановлено, що в знаходиться у вакуумі системі відліку, стосовно якої заряд знаходиться в русі, тобто поводиться як електричний струм, виникає магнітне поле, інтенсивність якого визначається вектором магнітної індукції \ Vec {B} , Що лежить в площині, розташованої перпендикулярно по відношенню до напрямку руху заряду.

Одиницею виміру магнітної індукції є тесла: 1 Тл = 1 Т кг с -2 а -2
Кількісно завдання було вирішено Ампером, вимірювали силу взаємодії двох паралельних провідників з поточними по них струмами. Один з провідників створював навколо себе магнітне поле, другий реагував на це поле зближенням або видаленням з піддається вимірюванню силою, знаючи яку і величину сили струму можна було визначити модуль вектора магнітної індукції.

Силове взаємодія між електричними зарядами, що не перебувають в русі щодо один одного описується законом Кулона. Однак заряди, що знаходяться в русі щодо один одного створюють магнітні поля, за допомогою яких створені рухом зарядів струмів в загальному випадку приходять у стан силової взаємодії.

Принциповою відмінністю сили, що виникає при відносному русі зарядів від випадку їх стаціонарного розміщення, є розходження в геометрії цих сил. Для випадку електростатики сил взаємодії двох зарядів направлена ​​по лінії, що з'єднує їх. Тому геометрія завдання двовимірних і розгляд ведеться у площині, що проходить через цю лінію.

У разі струмів сила, що характеризує магнітне поле, створюване струмом, розташована в площині, перпендикулярній току. Тому картина явища стає тривимірною. Магнітне поле, створюване нескінченно малим по довжині елементів першого струму, взаємодіючи з таким же елементом другого струму, в загальному випадку створює силу, що діє на нього. При цьому для обох струмів ця картина повністю симетрична в тому сенсі, що нумерація струмів довільна.

Закон взаємодії струмів використовується для еталонування постійного електричного струму.


3.3. Сильна взаємодія

Сильна взаємодія - короткодіючі сили між адронами і кварками. В атомному ядрі сильна взаємодія утримує разом позитивно заряджені (відчувають електростатичне відштовхування) протони, відбувається це за допомогою обміну пі-мезонами між нуклонами (протонами і нейтронами). Пі-мезони живуть дуже мало, часу життя їм вистачає лише на те, щоб забезпечити ядерні сили в радіусі ядра, тому ядерні сили називають короткодіючими. Збільшення кількості нейтронів "розбавляє" ядро, зменшуючи електростатичні сили і збільшуючи ядерні, але при великій кількості нейтронів вони самі, будучи ферміонами, починають відчувати відштовхування внаслідок принципу Паулі. Також при дуже сильному зближенні нуклонів починається обмін W-бозона, викликає відштовхування, завдяки цьому атомні ядра не "схлопиваются".

Всередині самих адронів сильна взаємодія утримує разом кварки - складові частини адронів. Квантами сильного поля є глюони. Кожен кварк має один з трьох "кольорових" зарядів, кожен глюон складається з пари "колір" - "антіцвет". Глюони пов'язують кварки в т. н. " конфайнмент ", через який на даний момент вільні кварки в експерименті не спостерігалися. При віддаленні кварків один від одного енергія глюонної зв'язків зростає, а не зменшується як при ядерному взаємодії. Витративши багато енергії (зіштовхнувши адрони в прискорювачі) можна розірвати кварк-глюонну зв'язок, але при цьому відбувається викид струмені нових адронів. Втім, вільні кварки можуть існувати в космосі: якщо якомусь кварки вдалося уникнути конфайнмента під час Великого вибуху, то ймовірність анігілювати з відповідним антикварков або перетворитися в безбарвний адрон для такого кварка зникаюче мала.


3.4. Слабка взаємодія

Слабка взаємодія - фундаментальне короткодіючі взаємодію. Радіус дії 10 -18 м. Симетрично щодо комбінації просторової інверсії і зарядового сполучення. У слабкій взаємодії беруть участь всі фундаментальні ферміони ( лептони і кварки). Це єдине взаємодія, в якому беруть участь нейтрино (не рахуючи гравітації, пренебрежимо малої в лабораторних умовах), чим пояснюється колосальна проникаюча здатність цих часток. Слабка взаємодія дозволяє лептона, кварків і їх античастинка обмінюватися енергією, масою, електричним зарядом і квантовими числами - тобто перетворюватися один в одного. Один з проявів - бета-розпад.


4. Похідні види сил

Сила пружності - сила, що виникає при деформації тіла і протидіюча цієї деформації. У разі пружних деформацій є потенційною. Сила пружності має електромагнітну природу, будучи макроскопічним проявом міжмолекулярної взаємодії. Сила пружності спрямована протилежно зміщенню, перпендикулярно поверхні. Вектор сили протилежний напрямку зміщення молекул.

Сила тертя - сила, що виникає при відносному русі твердих тіл і протидіюча цьому руху. Відноситься до дисипативних сил. Сила тертя має електромагнітну природу, будучи макроскопічним проявом міжмолекулярної взаємодії. Вектор сили тертя спрямований протилежно вектору швидкості.

Сила опору середовища - сила, що виникає при русі твердого тіла в рідкому або газоподібному середовищі. Відноситься до дисипативних сил. Сила опору має електромагнітну природу, будучи макроскопічним проявом міжмолекулярної взаємодії. Вектор сили опору спрямований протилежно вектору швидкості.

Сила нормальної реакції опори - сила пружності, що діє з боку опори на тіло. Направлена перпендикулярно до поверхні опори.

Сили поверхневого натягу - сили, що виникають на поверхні фазового розділу. Має електромагнітну природу, будучи макроскопічним проявом міжмолекулярної взаємодії. Сила натягу спрямована по дотичній до поверхні розділу фаз; виникає внаслідок нескомпенсованих тяжіння молекул, що знаходяться на межі розділу фаз, молекулами, що знаходяться не на межі розділу фаз.

Осмотичний тиск

Сили Ван-дер-Ваальса - електромагнітні міжмолекулярні сили, що виникають при поляризації молекул та освіті диполів. Ван-дер-ваальсови сили швидко зменшуються зі збільшенням відстані.

Сила інерції - фіктивна сила, що вводиться в неінерційній системах відліку для того, щоб у них виконувався другий закон Ньютона. Зокрема, в системі відліку, пов'язаної з равноускоренно рухомим тілом сила інерції направлена ​​протилежно прискоренню. З повної сили інерції можуть бути для зручності виділені відцентрова сила і сила Коріоліса.


5. Рівнодіюча

При розрахунку прискорення тіла всі діючі на нього сили замінюють однією силою, званої рівнодіючої. Це геометрична сума всіх сил, що діють на тіло. При цьому дія кожної сили не залежить від дії інших, тобто кожна сила повідомляє тілу таке прискорення, яке вона повідомила б за відсутності дії інших сил. Це твердження носить назву принципу незалежності дії сил (принцип суперпозиції).


Джерела


Примітки

  1. Glossary - Observatory. NASA. - "Сила - будь-який зовнішній фактор, який викликає зміну в русі вільного тіла або виникнення внутрішніх напружень у зафіксованому тілі." (Англ.)
  2. Бронштейн И. Н. Семендяев К. А. Довідник з математики. М.: Видавництво "Наука" Редакція довідкової фізико-математичної літератури.1964.
  3. 1 2 3 4 5 Feynman, RP, Leighton, RB, Sands, M. Lectures on Physics, Vol 1 - Addison-Wesley, 1963. (Англ.)
  4. Kleppner, D., Kolenkow, RJ An introduction to mechanics - McGraw-Hill. (Англ.)
  5. 1 2 3 University Physics, Sears, Young & Zemansky, pp. 18-38 (Англ.)
  6. Хайкін С. Е. Сили інерції і невагомість. Вид-во "Наука" М., 1967, с іл.
  7. Weinberg, S. Dreams of a Final Theory - Vintage Books USA, 1994. - ISBN 0-679-74408-8. (Англ.)
  8. Heath, TL The Works Of Archimedes (1897) - www.archive.org/details/worksofarchimede029517mbp. Archive.org. архіві - www.webcitation.org/618krXWwH з першоджерела 23 серпня 2011. (Англ.)
  9. 1 2 3 4 Newton, I. The Principia Mathematical Principles of Natural Philosophy - University of California Press, 1999. - ISBN 0-520-08817-4. (Англ.)
  10. Мултановскій В. В. Курс теоретичної фізики. Класична механіка. Основи спеціальної теорії відносності. Релятивістська механіка - М.: Просвещение, 1988. - С. 80-81.
  11. Прийнято не підкреслювати спеціально, що в такому формулюванні Другий закон Ньютона годиться тільки для спостерігача, що має достатні підстави вважати, що він знаходиться в інерціальній системі відліку, з якої він і спостерігає рух під дією сили тіло. Якщо ж він сам знаходиться в системі відліку, пов'язаної з прискорюваних тілом, в якій воно для нього нерухомо, то в цій ситуації Другий закон Ньютона приймає вигляд: F - m a = 0 . Або F - F (i) = 0 , Де F (i) є сила інерції, що діє на прискорюється тіло, урівноважує по Третього закону Ньютона діє на нього силу, що є причиною нерухомості цього тіла в даній неінерціальній системі відліку. Сила інерції фіктивна в тому сенсі, що причиною її виникнення не є, зрештою, ні сили гравітації, ні сили електромагнітного походження. Вона з'являється виключно через неінерціальній руху системи спостерігача.
  12. Henderson, Tom Lesson 4: Newton's Third Law of Motion - www.glenbrook.k12.il.us/gbssci/phys/Class/newtlaws/u2l4a.html. The Physics Classroom (1996-2007). Фотогалерея - www.webcitation.org / 618ksFL8d з першоджерела 23 серпня 2011. (Англ.)
  13. Капра, Фрітьоф ДАО ФІЗИКИ. СПб., "ОРІС" * "ЯНА-ПРИНТ". 1994 304 с. ISBN 5-88436-021-5
  14. Nave, R Pauli Exclusion Principle - hyperphysics.phy-astr.gsu.edu/hbase/pauli.html. HyperPhysics ***** Quantum Physics. архіві - www.webcitation.org/618ksi9Vv з першоджерела 23 серпня 2011. (Англ.)
  15. University Physics, Sears, Young & Zemansky, pp. 59-82 (Англ.)
  16. Sir Isaac Newton: The Universal Law of Gravitation - csep10.phys.utk.edu/astr161/lect/history/newtongrav.html. Astronomy 161 The Solar System. архіві - www.webcitation.org/618kt8aTf з першоджерела 23 серпня 2011. (Англ.)
  17. Стаття І. Д. Новикова Фізичний енциклопедичний словник - М.: Радянська енциклопедія, 1984. - С. 772-775.


Цей текст може містити помилки.

Схожі роботи | скачати

Схожі роботи:
Фізична величина
Дія (фізична величина)
Абсолютна величина
Величина (значення)
Інтенсивна величина
Фотометрична величина
Зоряна величина
Безрозмірна величина
Скалярна величина
© Усі права захищені
написати до нас
Рейтинг@Mail.ru