Знаймо

Додати знання

приховати рекламу

Цей текст може містити помилки.

Третя французька республіка



План:


Введення

Question book-4.svg
У цій статті не вистачає інформації.
Інформація повинна бути проверяема, інакше вона може бути поставлена ​​під сумнів і вилучена.
Ви можете відредагувати цю статтю, додавши посилання на авторитетні джерела.
Ця позначка стоїть на статті з 15 травня 2011
Історія Франції
Портал Франція
Armoiries rpublique franaise.svg

Доісторична Франція

Античність
Римська Галлія ( 220 до н.е.. - 481)

Середньовічна Франція
Династії:
Меровинги ( 481 - 751)
Каролінги ( 751 - 987)
Капетинги ( 987 - 1328)
Валуа ( 1328 - 1589)
Бурбони ( 1589 - 1792, 1814 - 1848)

Дореволюційна Франція
Станова монархія у Франції ( 1302 - 1614)
Французький абсолютизм ( 1643 - 1789)

Сучасна Франція
Французька революція ( 1789 - 1799)
Перша республіка ( 1792 - 1804)
Перша імперія ( 1804 - 1814)
Реставрація Бурбонів ( 1814 - 1830)
Липнева монархія ( 1830 - 1848)
Друга республіка ( 1848 - 1852)
Друга імперія ( 1852 - 1870)
Третя республіка ( 1870 - 1940)
Паризька комуна ( 1871)
Режим Віші ( 1940 - 1944)
Тимчасовий уряд ( 1944 - 1946)
Четверта республіка ( 1946 - 1958)
П'ята республіка1958)

Третя французька республіка ( фр. Troisime Rpublique ) - Політичний режим, що існував у Франції з 1870 по 1940.


1. Боротьба за республіканську форму правління (1870-1879)

Уряд народної оборони повинно було вести війну при повній відсутності грошових коштів, після низки важких поразок; разом з тим воно повинно було керувати країною, дезорганізованої тривалим наполеонівського режиму, з чиновниками, відданими імперії і ненавиділи республіку. І в тієї, і іншої області воно викликало величезну енергію і досягла вражаючих результатів. [джерело не вказано 634 дні]

Империя, обладавшая готовой к бою, дисциплинированной армией, имевшая полную возможность приготовиться к войне, терпела лишь поражения, а временное правительство быстро создало несколько многочисленных и сильных армий, заключило заем в 250 млн франков и долгое время не без успеха оспаривало у Германии победу. Во время долгой и тягостной осады Парижа оно сумело если не доставлять провиант в город, то охранять его, распределять и управлять голодной толпою. В области внутреннего управления оно сделало не меньше. 4 сентября, в самый день своего образования, оно издало и привело в исполнение декрет об амнистии всех осужденных за политические преступления. 5 сентября, несмотря на сильную нужду в деньгах, оно отменило штемпельный сбор с периодических изданий, а 10 сентября залоги с них, и провозгласило полную свободу печати, которой печать немедленно широко воспользовалась. В тот же день оно отменило требование присяги от чиновников и депутатов. 19 сентября разрешено возбуждение обвинения частными лицами против всех должностных лиц в порядке обычной подсудности - право, отрицавшееся даже в эпоху великой революции и совершенно новое во Франции. 14 и 27 октября установлен суд присяжных для всех политических преступлений.

Эти и другие меры того же рода, быстро и глубоко преобразовавшие государственный строй Франции, хотя и не получавшие санкции ни от какого законодательного собрания, послужили исходной точкой дальнейшего развития, не всегда, однако, прогрессивного. В области экономических мероприятий правительство декретировало отсрочку уплаты квартирных денег и взысканий по векселям в Париже - меру, имевшую революционный характер, но спасавшую от гибели всю массу мелкого люда (отмена этих мер правительством Тьера в марте 1871 года послужила ближайшим поводом к восстанию коммуны). 18 сентября, на следующий день после начала обложения Парижа немцами, ввиду ожидавшегося прекращения сообщений между Парижем и остальной Францией, правительство назначило Кремье, Гле-Бизуана, потом ещё Гамбетту и вице-адмирала Фуришона для управления делами Франции; прочие его члены остались в Париже. Гамбетта присоединился к делегации лишь 6 октября, когда удалиться из Парижа можно было только на аэростате, что он и сделал. Делегация имела местом пребывания сперва Тур, потом Бордо.

Несмотря на занятие врагом значительной части французской территории, взаимная борьба различных общественных групп и партий не прекратилась и чувствовалась в самом правительстве. Бонапартисты боялись торжества республиканских начал и противились правительству, насколько только было возможно. Пролетариат, принесший громадные жертвы для войны и жаждавший вести её до последней крайности, вовсе не желал, однако, действовать исключительно в интересах буржуазии. Последняя негодовала на отсрочку платежей и обвиняло правительство в безумии, требуя скорейшего заключения мира. Из членов правительства Трошю и Ж. Фавр более других выражали интересы и желания буржуазии. Они относились с крайним недоверием к национальной гвардии, несмотря на то, что она доказала свои боевые способности и храбрость; но эта гвардия, как вооруженный народ, казалась опасной для буржуазии. Взаимное недоверие членов правительства было так велико, что от Рошфора, например, скрыли факт свидания Ж. Фавра с Бисмарком (19 сентября), для переговоров (не увенчавшихся успехом) о перемирии.

Когда в Париж пришла весть о капитуляции Базена со 120 000-ной армией (27 октября 1870), то в значительной части населения и национальной гвардии возникло подозрение, что парижское правительство может сделать то же самое; это вызвало восстание 31 октября. Инсургенты, во главе которых стояли Бланки, Флуранс, Пиа, Делеклюз, овладели ратушей и некоторое время держали нескольких членов правительства в плену, пока верная правительству часть гвардии их не освободила. Турское или бордосское правительство, вдохновителем которого был Гамбетта, было гораздо смелее и радикальнее; оно смещало бонапартистских чиновников, устанавливало новые подати и т. д.

После капитуляции Парижа (28 января 1871) правительство народной обороны назначило на 8 февраля общие выборы в национальное собрание, на основании закона 15 марта 1849 года (всеобщее голосование, scrutin de liste, 750 депутатов). Выборы состоялись с согласия немцев. Негодование против Наполеона уже ослабело; на очереди стоял другой вопрос - о продолжении войны до последней крайности или же о мире на предложенных Бисмарком условиях. Так как радикальные элементы стояли за сопротивление, то чашка избирательных весов перетянулась вправо. Собрание делилось на следующие партии: 1 и 2) крайняя правая и правая (легитимисты), 3) правый центр (орлеанисты, сторонники парламентаризма), 4) левый центр (республиканцы), 5) республиканская левая, 6) крайняя левая и 7) образовавшаяся несколько позднее партия обращения к народу (бонапартисты). С точностью определить численное соотношение партий невозможно, вследствие неясности убеждений многих депутатов и наличности промежуточных групп; однако, большинство (около 400), несомненно, принадлежало различным сторонникам монархической или империалистской реставрации, и если она не совершилась, то только вследствие раздробленности монархических партий, делавшей невозможным соглашение между ними. Все монархисты были согласны по вопросу о желательности мира. Республиканцев разных оттенков было около 300, среди которых тоже было немало сторонников мира. Города вообще вотировали за республиканцев, деревня - за правую. В числе депутатов были Тьер, избранный в 26 департаментах, В. Гюго, Гамбетта, Рошфор, Гарибальди. Настроение большинства собрания ярко характеризуется тем, что имя Гарибальди было встречено шиканьем и свистками (что привело к сложению полномочий Виктором Гюго).

Правительство народной обороны сложило свои полномочия. Верховная власть принадлежала теперь национальному собранию, заседавшему сперва в Бордо, а с 10 марта 1871 года - в Версале. Оно было избрано на неопределенный срок, с обязанностью восстановить порядок в стране и решить вопрос о форме правления. 17 февраля 1871 года оно избрало "главой исполнительной власти французской республики" Тьера, на имени которого могли сойтись все партии, республиканцы и монархисты; но он был только исполнительным органом собрания и во всякое время мог быть им отозван. Через два дня он составил свой кабинет из представителей разных партий, в котором сам сохранил президентство; в его состав вошли Ж. Фавр, Ж. Симон, Пикар, Дюфор. Первое время его управления ознаменовано восстанием комуни. 10 мая, после долгих переговоров, был заключен франкфуртский мир с Пруссией, лишивший Францию двух провинций, Эльзаса и Лотарингии, и обременивший её 5-миллиардной контрибуцией. Ввиду невозможности соглашения по вопросу о форме правления, Тьер ещё в марте 1871 года предложил молчаливо принятый партиями pacte de Bordeaux, то есть решение заниматься только неотложными делами, предоставляя будущему конституционные вопросы.

Пропагандистская открытка, прошедшая почту спустя несколько недель после падения Парижской коммуны (июль 1871 года)

Волей-неволей, однако, национальному собранию приходилось затрагивать вопросы конституционного права, до некоторой степени предрешая будущую форму государственного устройства; так, 10 августа 1871 года был выработан закон о генеральных советах, действующий в общих чертах и поныне, в 1872 году - закон о государственном совете. 31 августа 1871 года национальное собрание заменило титул "главы исполнительной власти" титулом президента республики и определило срок его полномочий (3 года).

Во время управления Тьера правительство сумело настолько поднять кредит Франции, что она без большого труда уже в июне 1871 года заключила иностранный заем в 2000 млн, а в 1873 году - в 3000 млн франков. Для увеличения государственных доходов были возвышены или введены новые налоги на спички, бумагу, железнодорожные билеты, клубы, бильярды и т. д. Была уничтожена национальная гвардия и введена всеобщая воинская повинность по прусскому образцу, без права заместительства. Орлеанским принцам разрешено вернуться во Францию и им возвращены их имущество. Скоро у Тьера стали происходить разногласия с большинством собрания, желавшим монархической реставрации. 24 мая 1873 года Тьер вышел в отставку до окончания срока его полномочий. На его место собрание в тот же день большинством 390 голосов избрало маршала Мак-Магона, на имени которого сошлись все монархические партии; левая воздержалась от голосования.

Мак-Магон, избранный коалицией правых, был намечен ею для подготовки монархической реставрации. Он тщательно очищал правительство и бюрократию от республиканцев, заменяя их монархистами, стеснял свободу печати (восстановлены залоги для органов печати), преследовал народные собрания (собиравшиеся обыкновенно в ресторанах; полиция, под всяческими предлогами отнимая разрешение у тех хозяев, которые отдают свои залы для радикальных собраний, могла почти совсем прекратить их во многих местах), предоставил полную свободу всевозможным съездам духовенства. Крайняя правая и правый центр открыто подготовляли восстановление монархии; шли переговоры о их слиянии на почве признания королем Генриха V (граф Шамбора), а графа Парижского - его наследником, но переговоры разбились об упорство Шамбора, не пожелавшего отказаться от белого знамени в пользу трёхцветного. После неудачи этой попытки правая определила срок полномочий Мак-Магона в 7 лет, чтобы по крайней мере надолго закрепить за собой власть.

В национальном собрании началась борьба за конституцию, и к 1875 году она была окончена. За невозможностью прийти к соглашению о личности короля, собранию поневоле пришлось согласиться на республику, но оно употребило все усилия, чтобы сделать её возможно консервативной; не решаясь отказаться от всеобщего голосования, пустившего слишком глубокие корни, оно уравновесило его сенатом, долженствовавшим быть представителем интересов деревни и вообще консервативной силой. Несмотря на это, конституция прошла с чрезвычайным трудом. После принятия конституции собрание избрало 75 несменяемых сенаторов и разошлось в декабре 1875 года. Слово "республика" в Конституции упоминалось лишь в 1 статье, которую приняли перевесом только в 1 голос.

Особенности конституции:

  • Чрезвычайный консерватизм
  • Компромиссный характер (до поправок 1879 и 1884 года - нечто среднее между монархией и республикой)
  • Краткость и отсутствие декларации о принципе государственного устройства
  • Временность, неопределенность и возможность внесения изменений 2 палатами парламента без участия народа.

Законодательная власть принадлежала парламенту, состоящему из палаты депутатов и сената. Вместе 2 палаты составляли Национальное собрание, которое выбирало президента.

Палата депутатов (600 чел): выборы каждые 4 года по мажоритарно-пропорциональной системе на основе равного, всеобщего, тайного голосования. НО не имели права голоса женщины, военнослужащие, население колоний, лица моложе 21 года и проживающие на территории Франции менее 6 месяцев. Так из 40 млн голосовали только 12 млн.

Сенат (300 чел): косвенные и многоступенчатые выборы на 9 лет. Каждые 3 года менялась 1/3. 75 членов избирались пожизненно. Это был своеобразный консервативный противовес палате депутатов.

Права Сената:

  • Без его одобрения не принимался ни один закон
  • Обсуждение и утверждение государственного бюджета
  • Мог добиться отставки кабинета министров
  • С его согласия президент мог распустить палату депутатов, но сам сенат не мог быть распущен никем
  • С согласия совета министров президент мог превращать сенат в верховный суд по преступления, угрожающим безопасности государства.

Исполнительная власть принадлежит президенту:

  • Право помилования
  • Не ответственен перед палатами, кроме случая государственной измены
  • Не мог критиковаться прессой
  • Глава вооруженных сил
  • Назначение чиновников
  • Внесение и утверждение законопроектов

В начале 1876 года произошли выборы в сенат, давшие (вместе с несменяемыми сенаторами) незначительный перевес монархистам, и в палату депутатов, давшие около 370 республиканцев и 170 монархистов; последние объединились теперь в одну консервативную партию. Бюффе (министр-президент) не был избран ни в палату депутатов, ни в сенат, и подал в отставку. Мак-Магон, несмотря на крайнее нежелание, принужден был поручить составление кабинета члену левого центра Дюфору, а потом Ж. Симону. 16 мая 1877 года он обратился к последнему с оскорбительным письмом, которое и опубликовал; Симон вышел в отставку, и Мак-Магон поручил составление кабинета монархисту, герцогу Брольи. Затем последовало распущение палаты (с согласия сената). 363 республиканских депутата объединились и представились избирателям коллективно.

Выборы были вполне благоприятны для них, несмотря на то, что Мак-Магон прибегал к наполеоновским приемам давления; в новой палате оказались 394 республиканца и 141 консерватор. "Министерство 16 мая" подало в отставку, но президент отвечал новым вызовом палате, назначив новый консервативный кабинет Рошбуэ. Палата приняла вызов; она отказалась войти в сношение с министерством и вотировать бюджет. Президент испугался конфликта, который мог привести к революции, и предпочел уступить. Он предоставил власть республиканцам, но не умел с ними ладить. Через год, чувствуя свое бессилие, тем более что выборы 1/3 сенаторов в 1879 году сделали и сенат республиканским, он вышел в отставку (январь 1879 года). На его место был избран испытанный республиканец Греви.


2. Президентство Греви (1879-1887)

Обрання Греві було симптомом остаточного зміцнення республіки, пустила глибоке коріння в народі. Причиною зміцнення було те, що республіка, поза сумнівом, створила порядок, при якому економічне життя країни йшла правильно, без потрясінь і перешкод. Значна частина буржуазії перейшла на бік республіки, і тільки клерикали мали всі підстави ставитися зі злістю і острахом до нового режиму і бажати реставрації. Нижчі класи народу отримали від республіки дуже мало, але, розчаровані як в монархії Орлеанів, так і в імперії Бонапарта, не мали підстав бажати повернення до минулого; для них республіка відкривала принаймні кращі перспективи. Смерть молодого принца Луї Наполеона (помер в 1879 році), колишнього після смерті його батька (помер в 1873 році) главою бонапартистської партії, привела останню до розпаду на прихильників принца Жерома і принца Віктора і зовсім знесилила її. Смерть графа Шамбора (помер в 1883 році) спричинила за собою злиття легітимістів з прихильниками Орлеанів (від перших відокремилася група, що виставила кандидатуру дона Карлоса іспанської), але значення партії від того помітно не виросло. Вона дозволяла собі час від часу гучні маніфестації (опублікування графом Паризьким маніфесту до французького народу в 1887 році), але вони залишалися без відгуку.

Спокій і порядок зміцнили до кінця 1870-х років фінанси країни; бюджет став зводитися без дефіциту, незважаючи на спадкування від імперії величезного державного боргу. З приєднанням до республіки значної частини буржуазії змінився характер республіканської партії. Під проводом Гамбетта виділилася з лівого центру і республіканської лівої партії union rpublicaine, яку противники охрестили прізвиськом опортуністів. Ця партія забула свою програму 1869 і відмовилася від своїх головних вимог - відділення церкви від держави, скасування постійної армії, прогресивного прибуткового податку. Однак вона відстоювала і провела в 1880 році повну амністію комунарам і прагнула до часткового перегляду конституції, здійсненому в 1884 році при Феррі (скасування довічних сенаторів, обрання депутатів за системою scrutin de liste). Ця партія незабаром вступила в боротьбу з радикалами, делівшіміся на ліву і крайню ліву (на чолі останньої став Клемансо), за ними стояли соціалісти різних відтінків. Велике дроблення партій, їх постійна мінливість і відсутність міцної більшості приводять у Франції до частої зміни міністерств, що відрізняються одне від іншого звичайно дуже мало.

Всі міністерства з часу обрання Греві були безумовно республіканськими, майже всі були більш-менш протекціоністськими і все більш-менш сходилися в питаннях закордонної політики. В основному навіть при зміні міністерств кілька осіб зберігають свої портфелі або міняють один портфель на інший. Самі незначні питання (наприклад, про виритий та розтині трупа самогубці Рейнаха) призводять до міністерських криз. Майже всі міністерства при Греві були міністерствами "республіканської концентрації", тобто коаліції республіканських груп. Перші три міністерства при Греві (Ваддінгтона, Фрейсине, Феррі) складалися, в різних комбінаціях, з членів лівого центру, крайньої лівої і республіканського союзу; четверте, Гамбетта, було однорідне.

Два важливих факту відзначають діяльність уряду в президентство Греві: початок і швидке зростання колоніальної політики та боротьба з клерикалізмом (закон про обов'язкове світському навчанні 1880 року, вигнання безлічі не отримали урядового дозволу духовних згромаджень). Інші великі заходи: закон про пресу 1881 року, який скасував застави і передав всі злочини друку у відання суду присяжних; Закон 1882 року про обрання мерів невеликих міст; вигнання з Франції всіх членів будь-коли царювали там династій в 1886 році; підписання конвенції з залізничними товариствами (в 1886 році), що віддала перевізні засоби Франції в руки кількох могутніх асоціацій; початок конверсії 5% позик в 1884 році; закон про розлучення 1884 року.

У 1881 і 1885 роках відбувалися вибори в палату депутатів, з яких перші були дуже сприятливі для республіканців (всього 90 монархістів), другі, навпаки (під впливом невдач колоніальної політики і боротьби з клерикалізмом, що викликала реакцію), сприятливі для консерваторів (201 консерватор, 373 республіканця; 3500000 консервативних голосів, 4,5 млн республіканських). Розвиток ажіотажу йшло поряд із зростанням економічної діяльності країни. У цьому відношенні третя республіка нагадує липневу монархію; біржа мала найглибше вплив на всю колоніальну політику; сильний розвиток ажіотажу викликало безліч крахів (в 1882 році - крах банку Union gnrale, Бонту), за якими завжди йшли важкі кризи. У 1887 році була виявлена ​​торгівля орденами, проводиться начальником генерального штабу генералом Кафферелем і зятем Греві, Вільсоном. Розкриття цього останнього факту призвело до дострокової відставки Греві (грудень 1887 року), обраного в початку 1886 року на друге 7-річчя.


3. Президентство Карно і Казимира Перьє (1887-1895)

На місце Греві був обраний Карно, представник опортуністів. Час його керування було епохою двох криз: політичної, пов'язаного з ім'ям генерала Буланже, і економічного - краху панамського підприємства.

Перший почався ще в останній рік президентства Греві. Військовий міністр в кабінетах Фрейсине і Гобл (1886), генерал Буланже, що вважався радикалом (висунув його Клемансо), зумів своєю енергійною діяльністю з перетворення військової організації Франції і своїм ставленням до солдатів і офіцерів, а також декількома промовами з натяками на необхідність і бажаність реваншу і агресивною поведінкою у справі Шнебеле (французького поліцейського, який був обманом заманив на німецьку територію і там заарештований), створити собі широку популярність. Однорідний опортуністичний кабінет Рувье - перший з кабінетів після відставки Мак-Магона, що спирався на праву, - не прийняв Буланже до свого складу і дав йому призначення в провінції. Буланже став грати політичну роль, згуртовуючи навколо себе особливу партію на грунті вимоги перегляду конституції, причому він не пояснював, чого саме він бажає.

Завдяки неясності його програми, і в той же час завдяки його галасливої ​​опозиції уряду, навколо нього поєдналися найрізноманітніші елементи, невдоволені існуючим ладом - все монархісти, народжується тоді антисеміти (Дрюмон), клерикали, багато радикали (НАКу), окремі особи, які вважали себе соціалістами (Рошфор), люди, які прагнули до реваншу (Дерулед), і т. д. Буланже став виставляти себе кандидатом на всяких додаткових виборах, влаштовуючи ніби плебісцит на своєму імені і завжди збираючи велику кількість голосів. Грунт для такого руху була підготовлена, з одного боку, біржовим ажіотажем, в якому противники існуючої республіки бачили ознаки її зіпсованості, з іншого - її безсиллям поліпшити економічне становище нижчих класів.

Економічна криза (див. нижче) плекав невдоволення, яким користувався Буланже. Однак і проти Буланже згуртувалася серйозна коаліція, а в її склад увійшли всі опортуністи і ті радикали, які зрозуміли характер генерала і його агітації (Клемансо, Флоке, Фрейсине та ін.) Майстерна політика міністра внутрішніх справ Констана викрила нікчемність Буланже, він поспішив втекти за кордон, злякавшись арешту і процесу, який міг би бути для нього тільки вигідний (1889 рік). Результат величезного, що здавався страшним руху був вражаюче мізерний. Партія буланжістов розпалася на складові свої елементи. Зважаючи боротьби з буланжізмом, перед виборами 1889 року була скасована система scrutin de liste (більш зручна для пристрою плебісциту на чиєму-небудь імені) і замінена системою виборів по округах (scrutin individuel).

Друга криза був біржового властивості. Володіючи величезними вільними грошовими капіталами, що шукають приміщення, Франція завжди кидається на всі підприємства, які обіцяють хорошу ренту. У 1871-73 роках вона ще шукала грошового ринку для своїх паперів, але з другої половини 1870-х років всілякі відсоткові папери знаходять у ній чудовий збут; на її біржі звертаються у величезній кількості не тільки росіяни, але навіть турецькі, єгипетські і т. п. паперу. З тієї ж причини і акції промислових підприємств легко знаходять собі збут у Франції.

Проект прокладення Панамського каналу знайшов співчуття у Франції; близько 1,5 мільярдів франків були витрачені на нього французькими акціонерами і облігаціонерами. Щоб добитися такого успіху на біржі, щоб зустріти необхідне сприяння в парламенті та уряді, щоб приховувати від очей публіки справжній стан речей, необхідно було заручитися підтримкою дуже багатьох впливових осіб та газет. Адміністрація панамського товариства витратила величезні суми на хабарі. У 1888 році відбувся крах; суспільство виявилося неспроможним.

У 1892 році почалися викриття, що зачепили багатьох видатних осіб. Судом присуджено були до тюремного ув'язнення тільки Фердинанд і Шарль Лессепс, колишній міністр Байга, який взяв хабар в 300000 франків, інженер Ейфель, монархіст Кошю; був викритий президент палати депутатів, опортуніст Бюрдо, але вже після його смерті. Підозра впала ще на безліч осіб усіх партій, переважно монархістів і помірних республіканців. 1500 млн франків, з яких більша частина належали дрібним рантьє, пропали безслідно.

Бути може, у зв'язку з цим крахом, викликаним їм руйнуванням багатьох тисяч людей і неминучим внаслідок цього озлобленням, або принаймні у зв'язку з загальною економічною кризою, стоїть розвиток анархізму у Франції в 1892-94 роках. У 1892 році було кинуто кілька бомб в Парижі під поліцейською казармою і у приватної квартири; винуватцем виявився якийсь Равашоль. В помсту за його арешт було підірвано кафе, де він був заарештований, потім хтось Вальян кинув в палату депутатів бомбу, якою поранив кількох депутатів, потім послідували замаху - за допомогою динаміту і кинджала - ще на кількох осіб і, нарешті, вбивство 24 червня 1894 президента Карно, в Ліоні, здійснене італійцем Казер. Винуватці зазнали кари; парламент ухвалив закони про смертну кару за пошкодження майна динамітом, про збільшення покарань за злочини друку і за заклик до вчинення злочинів, про заборону всіх анархістських спільнот.

У президентство Карно відбулися деякі зміни в характері партій. В силу папської енцикліки 16 лютого 1890 французьке католицьке духовенство "визнало" республіку; клерикали, разом з примирившись з республікою монархістами, утворили партію "rallis" (приєдналися); загальний склад республіканської партії став більш консервативним. Розпочався помітне зростання соціалістичних партій. З'явилася антісемітіческая партія (Дрюмон), спершу примикала до Буланже.

У республіканській партії виявилося сильне протекціоністський напрям і зокрема аграрно-протекціоністський. Причиною цьому є помітний занепад сільського господарства у Франції. Число гектарів оброблюваної землі кілька понизилося; загальний урожай всіх хлібів, що дорівнював в 1871-75 роках (у середньому) 100 млн гектолітрів, піднявся, правда, до 1891-95 років до 112 млн гектолітрів, але, зважаючи на падіння цін на пшеницю (з 25 франків до 14 франків в 1895 році), вартість його знизилася з 2500 млн франків до 1500 млн. Виробництво вина, внаслідок філоксери та інших хвороб винограду, виражається в наступних цифрах: 1871-75 роки - 70 млн гектолітрів на рік, 1875-1880 роки - 40 млн гектолітрів, 1881-85 роки - 32 млн гектолітрів, 1886-90 роки - 26 млн гектолітрів. З вивозить вино країни Франція перетворилася на ввозить. Ця криза сільського господарства викликав прагнення захищатися заступницьке мита; всі партії, крім соціалістів і небагатьох фритредерів (Л. Сей, Леруа Болье), є тепер більшою чи меншою мірою аграрно-протекціоністськими.

У 1885 році податок на ввезений хліб підвищений з 3 до 5 франків з гектолітрів. Промисловість обробна і торгівля, загалом, росли, але піддавалися серйозним періодичних криз, внаслідок чого і тут помітно посилення протекціонізму. У 1892 році проведено високопокровітельственний митний тариф. У президентство Карно загальні вибори відбулися в 1889 і 1893 роках. Перші внесли мало змін в розподіл партій; з'явилося тільки 38 "ревізіоністів" (буланжістов), переважно за рахунок консерваторів. Вибори 1893 року, що відбувалися під впливом панамського краху, видалили з палати багатьох старих видатних діячів (Флоке, Клемансо та ін), скоротили праву мало не наполовину (з 170 до 93, у тому числі 30 rallis), посилили радикалів до 150 і соціалістів до 50.

З окремих подій видаються всесвітня паризька виставка 1889 року і довгий ряд значних страйків, з яких деякі викликали втручання військ. Навесні 1893 року було постановлено, що повноваження має бути вибраної палати депутатів триватимуть трохи більше 4 років, щоб приурочити вибори до весни. В області закордонної політики найбільшим фактом є укладення франко - російського союзу, в області економічного законодавства - закон 1892 про працю жінок і дітей на фабриках (заборона працювати на фабриках дітям молодше 13 років; 10-годинний день до 16 років, 11-годинний для жінок; нічна праця жінок і підлітків до 18 років заборонений). Місце Карно зайняв консервативний республіканець Казимир Пер'є, який 15 січня 1895 вийшов у відставку з причин скоріше особистого, ніж політичного характеру, і його місце зайняв опортуніст Ф. Фор.


4. Президентство Ф. Фора і Лубе (1895-1902)

У президентство Фора нова політична криза була викликана справою Дрейфуса. Офіцер-єврей Дрейфус в 1894 році (під час міністерства Дюпюї) був засуджений військовим судом, за видачу іноземній державі військових таємниць, до довічної посиланням на Чортів острів (поблизу Кайенна). Незабаром друк порушила сумнів у правильності вироку; в 1897 році брат засудженого виступив з формальним обвинуваченням офіцера Естергазі у вчиненні того злочину, за який звинувачений Дрейфус. Зав'язалася запекла боротьба.

Майже всі ліві елементи республіканської партії до крайніх соціалістів, але також багато помірні (Трарье, Вальдек-Руссо та ін) висловилися за необхідність перегляду процесу, зважаючи на безсумнівних неправильностей при першому виробництві. Навпаки, вся військова партія (генеральний штаб, офіцери), все тодішнє міністерство (помірне, націоналістичний, ультрапротекціоністское міністерство Меліна, що спиралося на праву), все антисеміти (Дерулед), націоналісти (Баррес) висловилися проти Дрейфуса. Дрейфусісти вказували на факт, що на суддів було вироблено тиск тодішнім військовим міністром Мерсьє.

Справа ускладнилося доведеними підробками, вчиненими при розслідуванні справи. Стало ясно, що ціла група впливових людей, з начальниками генерального штабу і міністрами на чолі, як під час процесу, так і після, зовсім не прагнула до з'ясування істини, а хотіла будь-що-будь погубити обвинуваченого, натякаючи весь час на готівку якихось доказів, які не можуть бути пред'явлені. На грунті цієї справи впали міністерства Меліна і Бріссона, пожертвувавши раніше трьома військовими міністрами (Кавеньяку, Цурлінденом, Шануаном, які все наполягали на винності Дрейфуса).

Фор раптово помер 16 лютого 1899, і його місце зайняв опортуніст Лубе. Хоча останній жодного разу публічно не заявив про своє ставлення до справи Дрейфуса, але його вважали прихильником перегляду, і тому противники Дрейфуса зустріли його обрання вкрай вороже. 27 лютого, в день похорону Фора, Дерулед, Мільвуа, Габер та інші спробували зробити державний переворот, переконуючи генерала Роже рушити з військом на Єлисейський палац, але спроба справила швидше комічне враження. Дерулед был оправдан присяжными, но при вторичном разборе дела в верховном суде приговорен к изгнанию из Франции. Решение по делу Дрейфуса было наконец кассировано, и дело разобрано вторично военным судом в Ренне.

Суд происходил гласно; громадное большинство незаинтересованных слушателей и читателей вынесли твердое убеждение, что Дрейфус невиновен. Однако большинством 5 голосов против 2 он был признан виновным, при наличности смягчающих обстоятельств; президент республики его помиловал, и Дрейфус принял помилование, чем лишил дело значительной части его политического значения. Борьба по поводу Дрейфуса велась не из-за него лично. Его сторонники боролись против привилегированного положения армии, против военных судов, за гласность судопроизводства, против антисемитизма. Во главе их шли, между прочим, Э. Золя, Клемансо, Жорес (социалист), во главе противников - Рошфор, Дерулед, Кавеньяк, Баррес.

Под влиянием этой борьбы образовалась партия националистов (по составу близкая к бывшим буланжистам), мечтающая о реванше, об изгнании из Франции евреев, о замене республики парламентарной республикой плебисцитарною. К ним очень близка партия "прогрессистская" (Мелин), являющаяся клерикальной, националистической, протекционистской и готовая искать поддержки у монархистов. После падения кабинета Дюпюи президент Лубэ поручил сформирование министерства сотруднику и другу Гамбетты, Вальдеку-Руссо. Он составил кабинет концентрации, включив в него двух социалистов-радикалов, Мильерана и Бодена, а с другой стороны генерала Галлифе, известного жестокой расправой с коммунарами в 1871 году. Таким образом социалисты стали во Франции в положение одной из правительственных партий.

Это разнородное министерство продержалось необычайно долго - почти 3 года, с июня 1899 года по май 1902 года. Министерство закончило дело Дрейфуса, дав ему помилование, а потом проведя через палаты общую амнистию всем прикосновенным к делу Дрейфуса, как сторонникам его, так и противникам. После этой амнистии наступило известное успокоение. Мильеран провёл новый фабричный закон 1900 года, определяющий продолжительность рабочего дня для взрослых и детей одинаково в 10 часов, но вступающий в действие в полном объёме лишь через 4 года. Косвенным результатом деятельности министерства было распадение только что объединившейся социалистической партии. При этом министерстве состоялась всемирная Парижская выставка 1900 года, а также общие выборы в палату депутатов в мае 1902 года, после которых оно вышло в отставку, не дождавшись неодобрительного вотума палаты, несмотря даже на то, что выборы были вполне ему благоприятны. Выборы 1898 года несколько усилили радикальные элементы в палате, выборы 1902 года - усилили ещё больше: после них в палате числится 43 социалиста, 233 радикала и радикала-социалиста, 62 правительственных республиканца (сторонники министерства Вальдека-Руссо), 127 прогрессистов (мелинистов), 35 rallis, 5 антиправительственных радикалов, 43 националиста, 41 реакционер (монархист), всего 589. Место Вальдека-Руссо занял Комб, начавший упорную борьбу с клерикализмом.


4.1. Список министерств третьей республики

(после Тьера, который сам был президентом своего министерства)

1873-1879 годы. Президентство Мак-Магона
  • 25 мая 1873 года - 1-й кабинет герцога Брольи
  • 26 ноября 1873 года - 2-й кабинет Брольи
  • 22 мая 1874 года - Сиссе
  • 10 марта 1875 года - Бюффе
  • 9 марта 1876 года - 1-й кабинет Дюфора
  • 12 декабря 1876 года - Ж. Симон
  • 17 мая 1877 года - 3-й кабинет Брольи
  • 23 ноября 1877 года - Рошбуе
  • 13 декабря 1877 года - 2-й кабинет Дюфора
1879-1887 года. Президентство Греви
  • 4 февраля 1879 года - Ваддингтон
  • 29 декабря 1879 года - 1-й кабинет Фрейсине
  • 23 сентября 1880 года - 1-й кабинет Ферри
  • 14 ноября 1881 года - Гамбетта
  • 30 января 1882 года - 2-й кабинет Фрейсине
  • 7 августа 1882 года - Дюклерк
  • 29 января 1883 года - Фаллиер
  • 21 февраля 1883 года - 2-й кабинет Ферри
  • 6 апреля 1885 года - 1-й кабинет Бриссона
  • 7 января 1883 года - 3-й кабинет Фрейсине
  • 11 декабря 1886 года - Гобле
  • 30 мая 1887 года - Рувье
1887-1894 годы. Президентство Карно
  • 12 декабря 1887 года - 1-й кабинет Тирара
  • 3 апреля 1888 года - Флоке.
  • 23 февраля 1889 года - 2-й кабинет Тирара
  • 17 марта 1890 года - 4-й кабинет Фрейсине
  • 27 февраля 1892 года - Лубэ
  • 7 декабря 1892 года - 1-й кабинет Рибо
  • 11 января 1893 года - 2-й кабинет Рибо
  • 5 апреля 1893 года - 1-й кабинет Дюпюи
  • 3 декабря 1893 года - Казимир Перье
  • 31 мая 1894 года - 2-й кабинет Дюпюи
1894-1895 годы. Президентство Казимира Перье
  • Продолжение 2-го кабинета Дюпюи
1895-1899 годы. Президентство Феликса Фора
  • 26 января 1895 года - 3-й кабинет Рибо
  • 1 ноября 1895 года - Буржуа
  • 29 апреля 1896 года - Мелин
  • 28 июня 1898 года - 2-й кабинет Бриссона
  • 1 ноября 1898 года - 3-й кабинет Дюпюи
1899-1906 годы. Президентство Лубэ
  • Продолжение 3-го кабинета Дюпюи
  • 22 июня 1899 года - Вальдек-Руссо
  • Май 1902 года - Комб
При написанні цієї статті використовувався матеріал з Енциклопедичного словника Брокгауза і Ефрона (1890-1907).
Главы правительств Франції
Реставрация Бурбонов Флаг Французской Республики
Июльская монархия
Вторая республика
Вторая империя
Третья Республика

Трюшю Дюфор А. де Брольи Сиссе Бюффе Дюфор Симон А. де Брольи Рошбуэ Дюфор Ваддингтон Фрейсине Ферри Гамбетта Фрейсине Дюклерк Фальер Ферри Бриссон Фрейсине Гобле Рувье Тирар Флоке Тирар Фрейсине Лубе Рибо Дюпюи Казимир-Перье Дюпюи Рибо Буржуа Мелен Бриссон Дюпюи Вальдек-Руссо Комб Рувье Саррьен Клемансо Бриан Монис Кайо Пуанкаре Бриан Барту Думерг Рибо Вивиани Бриан Рибо Пенлеве Клемансо Мильеран Лейг Бриан Пуанкаре Франсуа-Марсаль Эррио Пенлеве Бриан Эррио Пуанкаре Бриан Тардьё Шотан Тардьё Стег Лаваль Тардьё Эррио Поль-Бонкур Даладье Сарро Шотан Даладье Думерг Фланден Буиссон Лаваль Сарро Блюм Шотан Блюм Даладье Рейно Петен

Режим Виши
Временное правительство
Четвёртая Республика
Пятая Республика
Франція Франція в темах
Збройні сили Наука
Історія Галлія Середні століття Абсолютизм Велика французька революція Реставрация Бурбонов Третья республика Франція в XX столітті Франція
Політика Державний лад Конституція Зовнішня політика Президент Франції Соціальна політика
Символи Герб Прапор Гімн Символи Французької Республіки
Економіка Оподаткування Валюта Транспорт Пошта (історія та марки) Туризм ( національні парки світової спадщини)
Географія Столиця Адміністративний поділ Департаменти Міста Річки Населення ( французи) Заморські володіння ( колонії)
Культура Мови Освіта Література Музика Архітектура Спорт Свята Кухня Кіно Телебачення
Релігія Католицизм Іслам Протестантизм
Портал "Франція" Проект "Франція"

Цей текст може містити помилки.

Схожі роботи | скачати

Схожі роботи:
Друга французька республіка
Четверта французька республіка
Друга французька республіка
Четверта французька республіка
П'ята французька республіка
Перша французька республіка
П'ята французька республіка
Третя Вірменія
Третя столиця
© Усі права захищені
написати до нас
Рейтинг@Mail.ru