Знаймо

Додати знання

приховати рекламу

Цей текст може містити помилки.

Китай (країна)



План:


Введення

Карта Китаю з позначенням основних регіонів

Китай ( кит. трад. 中国 , упр. 中国 , піньінь : Zhōnggu, палл. : Чжунго, "центральна держава", "серединна держава") - культурний регіон і стародавня цивілізація Східної Азії. Китай належить до найбільш древніх цивілізацій, яка увібрала в себе велику кількість держав та культур протягом 4 тисяч років. Громадянська війна в Китаї після закінчення Другої світової війни привела до фактичного поділу цього регіону на дві держави, які продовжують використовувати у своїй назві слово "Китай". Це - Китайська Народна республіка ( КНР), яка займає територію материкового Китаю, і Республіка Китай, яка контролює острів Тайвань і прилеглі до нього острови.

Китай має довгу і практично безперервну історію, а також одну з найдавніших і найскладніших систем письма. До XIX століття він був одним із передових світових держав і основним культурним центром Східної Азії. Китайське вплив на сусідні держави залишається істотним і по сьогоднішній день. Китай - батьківщина багатьох винаходів), які змінили долю людства. Серед них - папір, компас, порох і книгодрукування.


1. Етимологія

На різних мовах Китай має різні назви. У статті розглядаються найбільш вживані.

1.1. Центральне держава - "Чжунго"

Чжунго (中国/中国) - самоназва Китаю. Перший ієрогліф "чжун" (中) означає "центр" або "середину". Другий знак "го" (国або国) тлумачиться як "країна" або "держава". Починаючи з XIX століття в західної та вітчизняної історіографії цю назву Китаю перекладають як "Серединна держава" або "Серединна імперія". Однак такий переклад не зовсім вірний, оскільки слово "Чжунго" здавна позначало центр Піднебесної - держави китайського імператора, тобто власне Китай. Відповідно, точним перекладом є "Центральна країна" або "Центральне держава".

Термін "Чжунго" не використовується в історії Китаю постійно. Він мав різноманітний культурний і політичний підтекст в залежності від епохи.

В період "Весни і Осені" (722-481 до н. е..) словом "Чжунго" позначалися державні утворення, які виводили свою політичну генеалогію від династії Західне Чжоу (1122-771 до н. е..) в долині річки Хуанхе. Цим вони протівоставляется собі держави Чу на річці Янцзи і Цинь на варварському Заході. Однак під час правління династії Хань ( 206 до н.е.. - 220) держави-ізгої Чу та Цінь стали складовими китайської імперії, тому вони були автоматично включені в "Чжунго". Таким чином склалося більш широке поняття "Центральної країни".

К началу 1 тысячелетия до н. е.. значение слова " чжунго " эволюционировало в сторону расширения границы термина. Как пишет "Книга Песен", написанная около 1000 года до н. э., сначала им обозначались округа вокруг столицы или императорских владений. Со временем этим понятием стали именовать территории, подчинённые "центральной" власти. Как свидетельствуют "Исторические Записки" Сыма Цяня : "Восемь гор известны в империи. Три из них у варваров Ман и И. Пять - у "чжунго". Существовало также понимание "чжунго" как земель Северной китайской равнины. Так, "Хроники трёх королевств" (III век) противоставляют эти территории, называя их "центральными", краям в долине реки Янцзы - Ву и Юэ. В этом значении "чжунго" ассоциируются с этническими китайскими (хуа 华 или 華, ся 夏) землями.

Изменение значения термина произошло с началом вторжений северных кочевых племен в Китай, которые захватили "колыбель" китайской цивилизации и создали в равнине реки Хуанхэ собственные государства. Новые, этнично не-китайские династии Северного Китая начали называть свои владения " чжунго ", а вражеские южные правительства этнических китайцев Южного Китая - "варварами". Соответственно, в середине 1 тысячелетия произошла трансформация термина " чжунго ", и он перешёл из этнической плоскости в политическую. С этого времени понятие "Центральное государство" стало ассоциироваться больше с определённой географической и политико-цивилизационной общностью, чем с этнической группой.

Тем не менее, в средневековье "чжунго" не утратил окончательно своего этнического подконтекста. В период правления династии Тан китайские земли севера и юга были объединены, что способствовало распространению использования названия "чжунго" на южной территории. Дальнейший раскол Китая, в связи с набегами северных кочевников, закрепил название "центральной страны" за южно-китайскими землями именно благодаря тому, что они были традиционным местом нахождения этнической китайской власти.

На початку XX века термин "чжунго" был впервые использован в названии государства Республики Китай (中華民國, "Народное государство Чжунго"). З 1949 года Китайская Народная Республика (中华人民共和国) также вписала в своё официальное название это слово.

Современное название национальности "китаец" (中国人, чжунго жэнь) также содержит этот термин. Частое использование слова "чжунго" способствует формированию китаецентрического мировоззрения жителей Китая и постепенной "китаизации" национальных меньшинств КНР и Республики Китай.


1.2. "China"

Латинское название Китая " China ", которое перекочевало во многие европейские языки, вероятно, происходит от имени китайской династии Цинь (221 - 206 до н.е..). Скорее всего, китайские купцы, которые торговали на шёлковом пути и путешествовали в Римскую империю называли себя циньцами. Это название " Цинь " записывалось римлянами как " Cina ", что со временем превратилось в " China ".

1.3. "Китай" и "Катай"

Карта "собственно Китая" начала XX століття.

Слово " Китай " происходит от имени " Катай ", которое, в свою очередь, возникло от названия не-китайской, а прото-монгольской группы кочевых племён из Маньчжурии - киданов (китаев). В 907 году они захватили Северный Китай и основали в нём свою династию Ляо. Их место в XII-XIII веках заняли другие кочевники - чжурчжэни и монголы, однако этноним их предшественников закрепился как топоним Северного Китая. Благодаря европейским купцам, в частности, Марко Поло, это название в форме " Катай " (" Cathay ") попало в средневековую Западную Европу, вытеснив латинское " China ". Отсюда оно перешло в большинство славянских языков, где превратилось в "Китай". На Западе " Катай " изредка употребляется как поэтическое название " Китая ".

Термином "Китай" может также определяться:

Слово " китайский " или " китаец " означает принадлежность к Китаю как к универсальному образованию " чжунго " - "Центральному государству", а не к этнической группе. В этом понимании оно близко к значениям слов "советский" или "американский". Тем не менее, не следует забывать, что в Китае издавна существует господствующая этническая группа хань (титульная нация, которая составляет свыше 90 % населения КНР и Республики Китай), с которой преимущественно, как и с русскими СССР и англосаксами США, ассоциируется население страны. Эта этническая группа первоначально имела название китайцы, и со временем экстраполировала её на остальные этносы. Поэтому неразборчивое в этническом смысле использование названия " китайцы " для выходцев из современных КНР или Республики Китай только способствует ассимиляционной политике правительств этих стран в отношении этнично "не-китайских" народов.


1.4. Серес (Σηρες)

Серес (Σηρες) - греческое название Китая, которое использовали греки и римляне древнего мира. Оно обозначает "шёлковый" или "страна шёлка". Вероятнее всего, происходит от китайского " си " (絲, 丝 - шёлк). От этого названия произошло латинское слово " serica " - "шёлк".

1.5. "Sinae"

" Синэ " (" Sinae ") - другое название Южного Китая, которое использовали греки и римляне наряду с " Cina " (" China "). В источниках используется "метрополис Синэ", однако учёные до сих пор не могут локализовать его. " Синэ " было изменено на латинские префиксы " Sino- " и " Sin- ", которыми стали обозначать относящиеся к Китаю предметы и явления. В русском языке эти префиксы используются в словах " синология ", " синолог " и других.


1.6. Хина и "Кина"

Словом " Хина " (" Kina ") называют Китай в Центральной Европе, в частности в Германии и Польше, а слово " Кина " используется преимущественно в Северной Европе, в частности в Швеции, а также в республиках бывшей Югославии и Греции. Они происходят от иного чтения " Cinа " (" China ").


2. Історія

Китай - одна из древнейших цивилизаций мира. Она стоит в одном ряду с цивилизациями шумеров Тигра і Евфрата, индийцев Инда и египтян Нила. Особенностью китайской цивилизации является то, что она развивалась изолированно от других цивилизационных центров. Её достижением стала, в первую очередь, логографическая система письма, которая используется сегодня в странах Восточной Азии.


2.1. Доисторический период

Археологические находки показывают, что древние люди вида Homo erectus заселили территорию современного Китая между 2,24 млн - 250 тыс. лет назад. В местности Чжоукоудянь вблизи Пекина были найдены останки так называемого синантропа, которые датируются 550-300 тыс. лет назад. Синантропы умели изготавливать простые каменные орудия и добывать огонь.

Приблизительно 70 000 лет назад новые люди современного вида Homo sapiens заселили Китайскую равнину, вытеснив синантропов и их потомков. Наиболее ранние остеологические подтверждения существования современных людей на территории Китая (человеческие останки со стоянки Люцзян) датируются 67 тысячелетием до н. е..


2.2. Династии

Согласно китайской официальной историографии, первой династией Китая была Ся. Доказательством её существования служат раскопки городских поселений и могил вблизи Эрлитоу в провинции Хэнань. Однако большинство учёных мира считают эту династию мифической, а не реальной.

Первой исторически достоверной династией считается династия Шан (другое название Инь), которая контролировала территории равнины реки Хуанхэ в Восточном Китае между XVIII и XII столетиями до н. е.. Её уничтожил один из западных вассальных родов, который основал династию Чжоу, которая правила с XII до V века до н. е.. Центральная власть новой династии ослабла в связи с возрастанием политической и экономической мощи удельных правителей, которые создали в середине VIII века до н. е.. ряд формально независимых государств. С V по II века до н. е.. эти государства постоянно воевали между собой, однако в 221 до н. э. были объединены Цинь Ши Хуан-ди в единую империю. Новая династия Цинь просуществовала несколько десятилетий, но именно она сформировала Китай как имперское образование.

Период господства династии Хань продолжался с 206 до н.е.. по 220 годы. В этот период началось формирование китайцев как единого этнического сообщества. После дезинтеграции Китая в III-VI веках в связи с нападениями кочевников с севера, империя была объединена династией Суй в 580 году. VII-XIV века, время господства династий Тан и Сун, считаются "золотым веком" Китая. Именно в этот период произошло большинство научных открытий и достижений в культуре. В 1271 году монгольский правитель Хубилай объявил начало новой династии Юань. В 1368 году, в результате антимонгольского восстания, началась новая этнически китайская династия Мин, которая правила Китаем до 1644 года. Последней императорской династией стала династия Цин, которую начали завоеватели Китая маньчжуры. Она была свергнута революцией в 1911 году.

Большинство китайских режимов были авторитарными и часто использовали жёсткие методы для обеспечения стабильности своей власти и лояльности населения. Так, во время господства маньчжурской династии Цин этнических китайцев-ханьцев заставляли носить долгую косу, как у маньжчуров, в знак верности новой династии.

В XVIII веке технологически мощный Китай проводил активную политику покорения народов Центральной Азии, которых китайцы издревле считали "варварами". Однако в XIX веке он сам стал жертвой "варваров Запада" - колониальной политики стран Западной Европы и США .


2.3. Республиканский Китай

1 січня 1912 года с падением династии Цин была создана Республика Китай (другое название Китайская Республика). Сунь Ятсен, лидер Национальной Партии Гоминьдан, был провозглашён первым президентом. Вскоре его сместил с этой должности бывший генерал цинских войск Юань Шикай, который провозгласил себя новым императором, однако его империя умерла вместе с ним.

После Юань Шикая Китай оказался де-факто раздробленным на ряд провинциальных правительств, хотя де-юре международная общественность признавала центральной только Пекинскую власть. В 1927 году партия Гоминьдан под командованием Чан Кайши смогла объединить страну. Столица была перенесена в город Нанкин. Поскольку националисты захватили власть и создали однопартийное правительство, в стране появилась мощная оппозиция - коммунисты. Продолжалась борьба между правительственными войсками и красными партизанами, которая ослабляла Китай и тормозила проведение демократических реформ.

Китайско-японская война 1937 - 1945 годов на некоторое время объединила националистов и коммунистов против общего врага. Но после капитуляции Японії в 1945 году, государственная сокровищница Республики оказалась пустой. Это стало причиной взаимных обвинений Гоминьдана и Компартии Китая, которые привели к громадянській війні. Победа коммунистов вынудила правительство Республики Китай перебраться на остров Тайвань, где она существует и сегодня.


2.4. "Два Китая"

С победой в гражданской войне Коммунистическая партия Китая провозгласила себя правопреемницей Республики Китай и 1 октября 1949 года основала новое государство - Китайскую Народную Республику (КНР). Военные действия между КНР и Тайваньским правительством были приостановлены в 1950 году, но фактически обе стороны до сих пор остаются в состоянии войны.

В 1970-х годах Тайванская Республика Китай и материковая Китайская Народная Республика ступили на путь серьёзных реформ. В случае с Тайванем это были демократические преобразования, направленные на создание многопартийной системы и либерализацию экономики. КНР пошёл другим путём - усиление диктатуры Компартии, огосударствление экономики и реализация "культурной революции".

В 1978 годах правительство КНР начало курс на либерализацию экономики, однако оставило монополию власти в стране за коммунистами. Выступления студенчества в 1989 году на пекинской площади Тяньаньмэнь, которое требовало перемен в политике, были жёстко подавлены.

В 1997 году КНР вернул себе остров Гонконг от Великобритании и в 1999 году остров Макао от Португалії.


2.5. Сучасність

Два государства - Китайская Народная Республика и Китайская Республика - настаивают на легитимности своей власти и утверждают, что именно они являются полноправными правителями "Китая". КНР - коммунистическое государство, в то время как Китайская республика - националистическое. Хоча в 1949 году международная общественность признала за Китайской Республикой право на владение материковым Китаем, с 1970-х годов большинство стран изменило внешнеполитическую ориентацию на КНР и перенесли свои представительства из Тайбэя в Пекин.

Хотя правительство Китайской Республики не отказалось от своих претензий на Китай, Тибет, Внутреннюю и Внешнюю Монголию, оно все больше идентифицирует себя как правительство острова Тайвань. Политические круги Китайской Республики пребывают в постоянной диалектической борьбе относительно вопроса провозглашения независимости острова. КНР считает Тайвань неотъемлемой частью своего государства, а потому постоянно пытается вытеснить представителей Китайской Республики из разных международных организаций, усиливая его изоляцию.

На сегодня 23 государства, включая Ватикан, продолжают признавать Китайскую Республику официальным Китаем. В противовес этому, большинство правительств мира рассматривают КНР как законного правителя Китая.


3. Территория

3.1. Историческое деление Китая

Административные единицы высшего уровня Китая изменялись в зависимости от правящей династии или правительства. К этим единицам относят, в первую очередь, края и провинции. Среди единиц нижнего уровня существовали префектуры, подпрефектуры, департаменты, командирства, уезды и округа. К современным административным единицам относят города уровня подпрефектуры, города уровня округа, населённые пункты и городские общины.

Большинство китайских династий размещали свою резиденцию в сердце Китая, его этнически китайской части - долине реки Хуанхе. Эти династии расширяли свои владения за счёт иностранных территорий Внутренней Монголии, Маньчжурии, Синьцзяна, Тибета, Вьетнама и Кореи. Хотя последняя манчьжурская династия Цин, наследниками которой считают себя КНР и Республика Китай, включила в Китай большинство вышеупомянутых земель, сам Китай имеет определённые древние границы - Великая китайская стена на севере, Тибетское плато на западе и джунгли Индокитая на юге.

На північ від Великої китайської стіни знаходяться Внутрішня Монголія і Маньчжурія, споконвічні місця проживання євразійських кочовиків, які зараз освоєні етнічними китайцями. На Заході розташовані Сінцзянскій і Тибетський автономний округи, в яких існували держави європеоїдних уйгурів і монголоїдні тибетців. Зараз там також прискореними темпами проводиться асиміляція. Південь Китаю був батьківщиною багатьох народностей південно-азійського расового типу, малочисельність і роздробленість яких практично ніколи не представляла загрози для китайської влади.

До традиційного поділу Китаю відносять поділ на Південний і Північний Китай, межа між якими проходить по річці Хуай та горам Ціньлун.


3.2. Географія і клімат

Супутниковий знімок Китаю
Метеорологічна карта Китаю

Ландшафти Китаю різноманітні. Гори і плато переважають на заході, а низини - на сході і південному сході. В результаті цього, основні ріки течуть із заходу на схід, включаючи великі річки Хуанхе, Янцзи, Амур, а деякі - на південь (річки Перлін, Меконг, Брахмапутра). Більшість річок Китаю впадає в Тихий океан.

На сході, вздовж узбережжя Жовтого та Східно-китайського морів знаходяться алювіальні рівнини, які щільно заселені. На півночі, на краю плато Внутрішньої Монголії можна побачити трав'янисту степ. Південь Китаю вкритий пагорбами та невисокими горами. У центрально-східній частині розташовані дельти Хуанхе і Янцзи. Більшість орних земель знаходяться уздовж цих річок. Південна провінція Юньнань є частиною так званого субрегіону "Великий Меконг", до якого входять М'янма, Лаос, Таїланд, Камбоджа і В'єтнам.

У західній частині Китаю на півночі знаходиться велика алювіальна рівнина, а на півдні - вапнякове плоскогір'я, покрите пагорбами середньої величини. У цій частині Китаю розташовані Гімалаї, з найвищою у світі горою Еверестом. Північний захід вкритий пустелями, такими як Такла-Макан і пустеля Гобі, які постійно розростаються. Протягом тисячоліть гори провінції Юньнань служать природним кордоном, яка відокремлює Китай від Бірми, Лаосу і В'єтнаму.

Клімат Китаю різноманітний. Північна зона, яка включає Пекін, характеризується дуже холодними зимами. Центральна зона, яка включає Шанхай, помірна. Для південної зони, яка включає Гуанчжоу, характерний субтропічний клімат.

У зв'язку з частими засухами і недосконалим господарюванням часто трапляються пилові або піщані шторми навесні. Вітер розносить пил у східному напрямку, до Тайваню і Японії. Шторму іноді досягають Західного узбережжя США. Вода, ерозія грунтів і забруднення навколишнього середовища Китаю переростають із внутрішніх китайських проблем у міжнародні.


4. Товариство

4.1. Демографія

Населення Китаю (КНР і Республіки Китай) складає понад 1,3 мільярда людей. Це одна п'ята частина всього населення Землі. Хоча в КНР проживає понад 100 етносів, комуністичний уряд визнає лише 56. Найбільшою етнічною групою Китаю є ханьці (власне китайці) - 91,9%. Вона неоднорідна і ділиться на ряд етнографічних груп, більшість з яких - це колишні самодостатні етноси, асимільовані китайцями-ханьцями.

Асиміляція - древній метод правителів Китаю, спрямований на збільшення кількості лояльних режиму підданих. Багато не-китайських етносів північних степів чи південних джунглів зникли в "плавильному котлі" китайської культури. Як правило, початок імпорту китайських технічних і культурних ноу-хау етнічним групам, які стояли на більш низькому науковому і соціальному рівні, ніж китайці, ознаменовує початок зникнення самобутньої культури цих груп, з подальшим абсорбування їх представників у ханьское суспільство.

Хоча сьогоднішній термін "китаєць" (中国人, Чжунго жень, "людина Центрального держави") або "китайська нація" (中华民族/中华民族Чжунхуа мінцзу, "народ Центрального держави") є політичним трансетніческім поняттям, вони мають етнічний подконтекст. Концепція "Чжунго" - "Центральної держави" - була винайдена самими етнічними китайцями. Її пропагування серед не-китайських товариств у вигляді надетнічної категорії зменшувало опір китаїзації цих товариств та, відповідно, прискорювало асиміляцію не-китайських етносів.


4.2. Мови

Більшість мов Китаю належить до сино-тибетської мовної сім'ї. На них розмовляють близько 29 етносів. Існує також декілька основних і малих діалектів власне китайської мови. Серед них найбільш використовуваними є мандаринський (на ньому розмовляють близько 70% населення), У (шанхайський), Юе (кантонскій), Мін, Сян, Ган і Хакка. До не-китайських мов відносяться мови чжуан (тайців), монголів, тибетців, уйгурів (тюрків), хмонг і корейців. На цих мовах розмовляють переважно етнічні меншини.

" Путунхуа "- мандаринський діалект, який прийнятий за літературну мову, - офіційна мова КНР і Республіки Китай. Вона походить від діалектів Пекіна, півночі і південного заходу Китаю. Мандаринський варіант китайської мови викладають у школах, використовують в засобах масової інформації, літератури, органах влади. Не-китайські мови визнані офіційними у деяких автономних регіонах, де компактно проживають етнічні меншини.

"Розмовний китайський" або " байхуа "- письмовий стандарт для мандаринського діалекту, який використовується офіційно з XX століття. До цього стандартом писемної мови була класичний китайську мову " веньянь ", за зразком середньовічної латині. Ця мова є досі обов'язковою для вивчення у вищій школі.

Китайські мови засновані на ієрогліфічної писемності, в той час як мови чжуан, тибетський, уйгурська і монгольський мають власні алфавіти.


4.3. Релігія

500 Будд у шанхайському храмі Лонгхуа

Завдяки "культурної революції" 59% населення КНР (767 мільйонів чоловік) називають себе атеїстами. Проте для значної групи материкових китайців релігія відіграє дуже важливу роль, особливо буддизм, даосизм і конфуціанство. На відміну від КНР, більша частина населення Тайваньської Китаю вважає релігію необхідною складовою приватного життя. 93% сповідують буддизм, даосизм і конфуціанство, 4,5% - християнство різних течій, і 2,5% - іслам, іудаїзм та інші вірування.

Головними віруваннями КНР є:

Головними віруваннями Республіки Китай є:

КНР - атеїстичне секулярне держава, проте в ньому дозволяється проходження релігійним практикам, які визнані урядом. Тобто, існує можливість реалізувати, хоча і обмежено, право свободи совісті. Даосизм і буддизм, разом з моралістичним конфуціанським кодексом були основними релігійними вченнями Китаю протягом 2 тисячоліть, тому навіть комуністичний уряд не може нехтувати цією традицією.

Республіка Китай, згідно з офіційними даними китайського керівництва, не обмежує ні одну релігію або віровчення. У ній не існує перешкод для реалізації права на свободу совісті. За деякими даними, є обмеження в релігії для членів єдиної в Китаї партії - комуністичної партії, чиновників. Також широко відомі випадки заборони на нібито незаконні течії, наприклад, Фалуньгун і радикальний іслам.

Однак існує й інша думка про те, як ставиться комуністична партія Китаю до віруючих: "У середині лютого 2006 року група експертів з прав людини з Об'єднаного Королівства Jubilee Campaign опублікувала 140-сторінковий матеріал із секретних документів, нелегально переданих співробітниками Міністерства громадської безпеки Китаю до Комітету з розслідувань релігійних гонінь. Раніше свідоцтва про садистські переслідування віруючих в КНР просочувалися крізь інформаційні бар'єри досить часто, але згаданий документ - це перший випадок, коли в розпорядженні приголомшених дослідників виявилися офіційні документи, за якими стало можливо судити про розмах антирелігійної діяльності нео- маоїстів, їх методології та планах.

Згідно з цими документами, уряд Китаю займається планомірним дослідженням "культів", які здатні стати "підкрадається загрозою нашій безпеці і захисту". Під ними маються на увазі всі релігійні організації, не зареєстровані органами громадської безпеки, крім чотирнадцяти зареєстрованих і, на думку партійного керівництва, "миролюбних і безпечних". У складі ж "підкрадається загрози", крім місцевих культів, виявилися громади католиків і протестантів, які вирішили не приєднатися до "патріотичним" релігійним організаціям, які контролює атеїстична влада, нелегальні буддистські та інші релігійні групи. За такого роду "загрозу національній безпеці КНР" віруючі - християни, мусульмани та інші, ризикують опинитися в довічному ув'язненні або бути страченим " [1].


4.4. Культура

Каліграфія Міфу (Династія Сун)

Події XIX-XX століття змусили китайців замислитися над необхідністю відмови або збереження власної цивілізаційної моделі. Західники обіцяли Китаю "світле майбутнє" за умови тотальної вестернізації і ставили у приклад Японію. Політика насадження демократії у традиційному китайському суспільстві зазнала поразки - частково через авторитарної "традиції" управління, а частково через внутрішні та зовнішніх війн.

Китайське суспільство зберігало середньовічні традиції до початку в КНР так званої " культурної революції ". Її метою було реформування китайського села, пропаганда нових комуністичних цінностей, створення нової передової китайської культури," не обмеженою конфуцианскими догматами ". У результаті" революції "багато культурні діячі були репресовані, а більшість традицій - ліквідовані як" регресивні практики " або "феодальні пережитки". Було проведено реформування ієрогліфічної писемності, що зробило недоступними для майбутніх поколінь тексти творів, які писалися їх попередниками. Однак з 1980-х років "культурна революція" була припинена, а комуністичний уряд взяв курс на формування "патріотично налаштованої нації ", почавши реставрацію традицій.

На Тайвані подібних культурних реформ не проводили, поважаючи традиції писемності та чиновництва. Значна частина бюджету Республіки Китай йшла на підготовку фахівців у галузі культури.


4.4.1. Система листа

Китайська ієрогліфіка налічує понад 50 тисяч знаків. Вона змінювалася і мала різні стилі написання. Перші знаки з'являються на кістках для ворожіння за 2 тисячоліття до н. е.. Каліграфія, вміння красиво писати ієрогліфи, вважається у Китаї вершиною мистецтва. Більшість священних текстів буддизму, даосизму і конфуціанства написані від руки.

Книгодрукування розвивалося з часу правління династії Сун. Академії вчених, які займалися виданням і переписуванням класики, традиційно спонсорувалися державою. Члены императорской семьи нередко принимали участие в учёных советах.


4.4.2. Іспити

Одной из основных черт традиционной китайской культуры были государственные экзамены. Они способствовали воспитанию образованной элиты, поскольку кандидат, который хорошо знал классические тексты, независимо от социального происхождения был способен занять ранг чиновника. Последние имели высокий социально-экономический статус. Люди гуманитарных занятий - писатели, философы, учёные - были людьми "первого сорта" в Китае. Государство их всецело поддерживало.

4.5. Наука

Технологические открытия Китая были следующими:

Трикутник Паскаля був вперше намальований китайцями

Інші області знань:


Примітки

  1. (Стаття "Пекло в піднебесній" на сайті: babr.ru, А також в "Дев'яти коментарях про комуністичну партію Китаю" на сайті: epochtimes.ru)

Література

Стаття є перекладом з української вікіпедії (Версія 16:17, 15 липня 2007)

  • Гордієнко А. Н., Куделі П. Є., Перзашкевіч О. В. Китай. Історія, культура, мистецтво. Ілюстрована енциклопедія. М.: - ЕКСМО, 2008
  • Кріжанівській О. П. Історія стародавнього Сходу: Підручник. - Київ.: Либідь, 2000. - 592 с (укр.)
  • Рубель В. А. Історія середньовічного Сходу: Курс лекцій: Навч. посібник. - Київ: Либідь, 1997. - 464с (укр.)
  • Рубель В. А. Історія середньовічного Сходу. Тематично Хрестоматія. - Київ: Либідь, 2000. - 624 с. (Укр.)

Цей текст може містити помилки.

Схожі роботи | скачати

Схожі роботи:
Китай
Китай (етимологія)
Дали (Китай)
Санья (Китай)
Китай-місто
Континентальний Китай
Місія Петліна в Китай
Північно-Східний Китай
Китай в Першій світовій війні
© Усі права захищені
написати до нас
Рейтинг@Mail.ru