Молодіжна гарантія ЄС і ринок праці України: хто відбудовуватиме країну

За дискусіями про повоєнну відбудову стоїть питання, яке не розв'язується ні кредитами, ні проєктами: хто саме працюватиме на відновленній економіці. Український уряд шукає підтримки міжнародних партнерів, насамперед Євросоюзу, щоб дати молодому поколінню освіту й гідне місце на ринку праці, який під час війни продемонстрував стійкість.

Обриси майбутнього ринку праці вже видно. За квартальним опитуванням підприємств Національного банку України, половина українських компаній вважає нестачу працівників перепоною для розвитку власної справи. Перший довгостроковий прогноз уряду щодо ринку праці, оприлюднений цього року, показує: до 2036 року економіці потрібно близько 2,6 мільйона нових працівників.

Відбудова — у центрі цього прогнозу. Попит на будівельників може зрости більш ніж удвічі: приблизно з 520 тисяч осіб у 2025 році до понад 1,2 мільйона. Також знадобляться інженери, архітектори, лікарі, фахівці з реабілітації та психологи — останні дві професії нагадують, що відновлення країни означає й відновлення людей.

Міжнародне енергетичне агентство зазначає, що через військову службу та переміщення Україна втратила понад чверть робочої сили, а в окремих будівельних компаніях дефіцит кадрів сягає 40%. За прогнозами, у відновленні енергомережі та модернізації будівельного фонду до стандартів ЄС країні бракуватиме понад 500 тисяч кваліфікованих працівників. Потрібні будуть і вчителі, фахівці цифрової сфери, юристи та державні службовці, яким у міру наближення до вступу в ЄС доведеться опановувати європейські правила. Робочі місця будуть — питання в тому, чи вистачить молодих людей і чи матимуть вони належну підготовку.

Саме для компенсації такого дефіциту розробили Молодіжну гарантію ЄС (EU Youth Guarantee). Держави-члени зобов'язуються протягом чотирьох місяців після завершення навчання або втрати роботи запропонувати кожній молодій людині якісне робоче місце, можливість продовжити освіту, пройти професійне навчання чи стажування.

«Для мене Молодіжна гарантія — це не лише про працевлаштування та професійне навчання для молоді. Це про інтеграцію до ЄС: це наш шанс продемонструвати, що ми здатні пройти цей шлях. Будуть виклики, можливо, невдачі, але це наше майбутнє», — сказала директорка Департаменту міжнародного співробітництва та партнерства у сфері освіти Державної служби зайнятості України Дарія Андрюніна.

Директорка Європейського фонду освіти Пілві Торсті була серед тих, хто стояв біля витоків цієї ініціативи у Фінляндії ще 2013 року — до того, як вона стала загальноєвропейською політикою, а згодом і однією з передумов для країн-кандидатів на вступ до ЄС, зокрема України, Молдови та держав Західних Балкан. Торсті, яка у 2013–2023 роках обіймала посаду державної секретарки у трьох міністерствах Фінляндії, на панельній дискусії висловилася прямо: «Щоразу, коли хтось каже молодим людям, що вони — майбутнє, їм варто відповідати: „Насправді ми — сьогодення. Діяти треба вже зараз“».

Олена Подобєд-Франківська, виконавча директорка Національного українського молодіжного об'єднання (НУМО), парасолькової організації, що об'єднує молодіжні організації країни, була серед сотень тисяч молодих українців, які вийшли на Майдан 2013 року. Вона нагадує, що тоді «в Україні взагалі не існувало жодної системи молодіжної політики, окрім старих радянських догм». За останнє десятиліття ситуація покращилася, але, за її словами, «на міжнародних воркшопах я часто бачу, що європейські колеги вважають, ніби Україна має майже столітній досвід молодіжної політики, як деякі європейські держави. Насправді ж йдеться лише приблизно про десять років, і наша головна потреба — розширювати молодіжну інфраструктуру, щоб ця політика могла реально працювати».

Додається й безпосередній вплив війни. За дослідженням Британської Ради, опублікованим у листопаді 2024 року, молоді українці загалом уникають довгострокового планування і рідко заглядають далі ніж на місяць уперед, а їхні надії на майбутнє залежать від результату війни. Водночас поглиблюється розрив — фізичний і психологічний — між тими, хто залишився, і тими, хто виїхав, значною мірою підживлюваний соціальними мережами.

«Я розумію розчарування деяких людей тими, хто вирішив виїхати, — пояснює Юліан Кріцак, співзасновник громадської організації „3.5%“, що працює на мультикультурному Закарпатті. — Іноді це навіть несвідомий механізм, який допомагає зміцнити власну рішучість залишитися. Але я не бачу відкритої ворожості й не думаю, що цей розкол загостриться після війни, якщо тільки якась політична сила не спробує штучно використати цей поділ у власних інтересах». Кріцак, якому 28 років, жодного разу не замислювався про виїзд із Закарпаття.

Через війну мільйони українців, серед них значна частка молоді, живуть за кордоном. «Багато хто з нас чекає, що ці українці повернуться, — каже Олена Подобєд-Франківська, — але я не думаю, що більшість із них повернеться, якими б не були сподівання українського суспільства та уряду. Українці дуже легко адаптуються за кордоном і стали цінним ресурсом для країн, які їх приймають. На жаль, я не бачу жодних системних зусиль для залучення української діаспори, хоча це питання дедалі більше має ставати пріоритетним».

Від 2014 року, а особливо після повномасштабного вторгнення Росії та офіційного початку переговорів про вступ до ЄС, для України ключово зробити так, щоб виснажене роками опору населення відчуло реальні результати реформ. «Європейська інтеграція набуває сенсу не тоді, коли ухвалюють законодавство, а тоді, коли молоді люди бачать нові можливості у власному житті. Наше завдання — не переконувати молодих українців залишитися чи повернутися, а створити умови, за яких вони самі обиратимуть це. Інвестуючи в освіту, навички та якісну зайнятість, ми інвестуємо в покоління, яке очолить відновлення України та зміцнить її місце в ЄС», — каже Андрюніна.