35 років українській освіті: 11 незручних підсумків

До 35-річчя незалежності України освітяни зазвичай згадують про реформи та досягнення. Проте доктор педагогічних наук, професор Ігор Лікарчук пропонує подивитися на цей шлях без святкових окулярів. Він окреслив 11 проблем, які, на його думку, залишилися нерозв'язаними.

Перше, на що звертає увагу Лікарчук, — відсутність справжньої української національної школи. Замість неї, каже він, сформувався гібрид із радянських підходів, місцевих практик та запозичених закордонних моделей. Національна школа, за його словами, — це не про етнографію чи патріотичні заходи, а про власну освітню філософію: кого виховуємо, які знання вважаємо фундаментальними, яку історичну пам'ять формуємо.

Друга проблема — невідповідність освітньої системи запитам держави й суспільства. Радянська система була поганою для вільної людини, але чітко слугувала своїй державі. Українська ж освіта, зазначає професор, так і не збудувала моделі, яка б відповідала реаліям незалежної країни, що пережила революції, міграцію, демографічну кризу та війну.

Третє — система управління освітою. Лікарчук наголошує, що вона майже не змінилася за змістом, попри зміну назв і появу цифрових інструментів. Логіка залишилася радянською: зверху знають краще, школа має виконувати, учитель — звітувати. «Радянський райвно зник із вивіски, але райвно як спосіб управління освітою успішно живе і квітне», — зауважує він.

Четверте — трансформація Міністерства освіти і науки. Із органу, що формує стратегію, воно, на думку Лікарчука, перетворилося на «майстерку», яка пояснює школам, як саме працювати, замість відповідати на питання, куди рухатися. Це супроводжується спрощенням професійної мови: глибоку педагогічну роботу підміняють «майстерками», «кейсами» та фестивалями.

П'яте — роль директора школи. Замість педагогічного лідера, який веде за собою колектив, з'явився «оператор освітньої бюрократії», який презентує себе через електронні системи та звітність. Уроки Сухомлинського, за словами професора, забуті.

Шосте — ставлення держави до вчителя. Лікарчук зазначає, що обіцянки поставити вчителя на належну висоту не виконано: ні в матеріальному, ні в суспільному вимірах. Це призвело до кадрової кризи, найбільшої за три десятиліття.

Сьоме — незавершеність реформ. Майже всі вони, окрім зовнішнього незалежного оцінювання, залишилися «реформами згори». НМТ, на думку автора, девальвувало цю єдину успішну реформу.

Восьме — школа перестала бути місцем, де головне — навчання. Мотивація до знань ослабла, а освіту дедалі частіше сприймають як послугу. «Ідея знання як центральної цінності школи розмита повністю», — констатує Лікарчук.

Дев'яте — педагогіка втратила статус професійної основи. Її місце займають технології, платформи та «інструменти». Професійний досвід учителя знецінюється, а його готові вчити «новітніх підходів» під час двогодинних майстерок.

Десяте — фактичне існування двох систем освіти: формальної (школи) та неформальної (репетитори, приватні заклади, онлайн-платформи). Держава поводиться так, ніби неформальної не існує, хоча саме вона дедалі більше визначає результат дитини.

Одинадцяте — фетишизація результатів НМТ. За ними ранжують школи, хвалять і сварить учителів, визначають рейтинги. Але високий бал часто є результатом сімейних ресурсів і репетиторів, а не роботи школи. Це, за словами Лікарчука, шлях до деградації освіти.

Професор підсумовує: незалежність дала шанс створити справжню національну школу, але ця робота ще не зроблена. Любов до держави, на його думку, полягає не лише в гордості за здобутки, а й у чесному визнанні незробленого.