Освіта для молоді ВПО: виклики та рішення

Цьогорічна вступна кампанія знову привернула увагу до проблем молоді з числа внутрішньо переміщених осіб (ВПО). Вона збіглася зі зміною керівництва Міністерства освіти і науки, тож є привід проаналізувати не лише умови вступу, а й загальну систему підтримки цієї категорії студентів.

У відомстві наголошують, що освітні зміни мають відповідати реальним потребам громадян. Для молоді ВПО це означає не тільки зарахування до закладу освіти, а й можливість завершити навчання, здобути професію та почати самостійне життя.

Серед нинішніх молодих переселенців є як ті, хто покинув домівки після 2022 року, так і ті, хто має цей статус ще з 2014-го. Дехто змушений був переїжджати двічі, змінюючи школи, університети та професійні плани. Це школярі, студенти вишів і коледжів, учні професійно-технічних закладів, а також молодь, яка на новому місці опановує іншу спеціальність. Для них освіта — це шлях до самостійності та можливість заново вибудувати життя.

Державна політика орієнтується передусім на окремі категорії цієї молоді. Для вступників із тимчасово окупованих територій і зон активних бойових дій діє квота-2, функціонують освітні центри «Крим — Україна» та «Донбас — Україна», передбачена співбесіда замість НМТ. Станом на 28 липня 7156 вступників подали за цією квотою понад 26 тисяч заяв.

Однак сама довідка ВПО не дає права на квоту-2. Спеціальні умови залежать від зареєстрованого місця проживання, території виїзду та дати переміщення. Молодь, яка не підпадає під ці критерії, вступає на загальних підставах. Тож освітні можливості залежать не лише від потреб людини, а й від того, звідки і коли вона була змушена виїхати. Той, хто отримав статус ВПО ще у 2014 році, може вже не сприйматися системою як такий, що потребує додаткової підтримки. Але роки переміщення не повертають житло, не компенсують втрачене майно і не створюють коштів на навчання.

Спеціальні умови вступу допомагають потрапити до вишів, однак зарахування — лише початок. Студентові потрібно оплачувати проживання, харчування, транспорт, навчальні матеріали та техніку. Для родини, яка орендує житло, втратила дохід або пережила повторне переміщення, ці витрати можуть бути непосильними.

Студенти-ВПО на денній бюджетній формі мають право на соціальну стипендію та першочергове поселення в гуртожиток, але вільних місць вистачає не скрізь. Знижки на проживання залежать від правил конкретного закладу. Поза цією підтримкою можуть опинитися контрактники, заочники, ті, кому не дісталося місця в гуртожитку, а також молодь, змушена поєднувати навчання з роботою.

Омбудсман запропонував уряду гарантувати студентам-ВПО віком від 18 до 23 років безперервну допомогу на проживання під час навчання за денною або дуальною формою. Логіка проста: повноліття не повертає втрачений дім. Учора людина була дитиною-переселенцем, сьогодні — студентом-переселенцем. Статус змінився, обставини — ні.

Проблеми починаються ще до вступу. Діти ВПО переходять до нових шкіл, надолужують пропущене, звикають до незнайомих учителів. Частина продовжує дистанційно навчатися у своїх релокованих школах — це дозволяє зберегти зв’язок із друзями та громадою. Водночас із 1 вересня частина дітей ризикує втратити допомогу на проживання через дистанційну форму. Чинні правила пов’язують виплати з відвідуванням школи за місцем фактичного проживання, якщо там доступне очне навчання.

Родину можуть поставити перед вибором: перевести дитину до іншої школи або втратити три тисячі гривень. Омбудсман назвав такий підхід дискримінаційним і закликав змінити правила. Очне навчання справді важливе для соціалізації, але інтеграції не можна домагатися під загрозою позбавлення виплат. Мають враховуватися безпекова ситуація, стан дитини, доступність місцевої школи та індивідуальні потреби.

Коли говорять про освіту, увага часто зосереджується на університетах. Але Україні потрібні не лише бакалаври й магістри. Молодим переселенцям необхідний доступ до професійної освіти, коротких програм і перекваліфікації за затребуваними в регіоні спеціальностями. Професійний коледж може стати швидшим шляхом до самостійності, ніж виш, але для цього потрібні місця в гуртожитку, стипендії, сучасне обладнання та співпраця з роботодавцями.

Квоти, стипендії, гуртожитки та програми перекваліфікації — все це необхідно. Але поки вони існують як окремі інструменти з різними умовами, молодій людині доводиться самотужки складати з них свій маршрут. Підтримка має охоплювати весь шлях: від школи до професійної підготовки, стажування та першого стабільного робочого місця. Її обсяг мають визначати реальні потреби, а не лише дата переїзду чи формальна категорія.

Вступ мало що змінить без можливості завершити навчання. Диплом не гарантує самостійності без роботи. А перша робота не дає впевненості в майбутньому, якщо немає житла. Така система дала б молодим переселенцям змогу планувати власне життя, а Україні — зберегти покоління, яке вже навчається та працює. Держава не може повернути їм роки, відібрані війною, але може зробити так, щоб вимушений переїзд не відібрав майбутнє.