Брюховецький і Могилянка: як один ректор змінив українську освіту

У 1991 році, коли Україна лише проголосила незалежність, Вʼячеслав Брюховецький мав сміливість запропонувати відродити Києво-Могилянську академію — університет, який у XVII—XVIII століттях був одним із найважливіших освітніх центрів Східної Європи. Ідея, яку він виношував роками, зустріла підтримку там, де її менш за все очікували: тодішній голова Верховної Ради Леонід Кравчук, присутній на Форумі української інтелігенції, разом із усім залом підняв руку на заклик Брюховецького. Вже наступного дня після їхньої зустрічі зʼявилося розпорядження про відродження академії, а згодом — і перше фінансування з особистого фонду Кравчука.

Але головні труднощі були попереду. Територія на Подолі належала Вищому військово-морському політичному училищу, яке не поспішало звільняти приміщення. Тоді Брюховецький, який у юності серйозно займався шахами і навіть грав за збірну України, запропонував контрадміралу Олександру Коровіну партію: якщо виграє — Могилянка отримає одну кімнату. Брюховецький виграв три партії поспіль, і слово було дотримано. Це був лише перший із багатьох компромісів, на які доводилося йти засновнику, аби забезпечити майбутнє університету.

Від самого початку Могилянка мала відрізнятися від решти радянських вишів. Брюховецький запровадив вступне тестування — вперше в Україні, — і зробив усе, щоб уникнути блату. Він особисто збирав завдання, а напередодні іспитів приносив єдиний примірник, який розмножували лише найвищі керівники університету. Пропозиції «допомогти» зі вступом він незмінно переадресовував до каси, пропонуючи оформити їх як благодійний внесок. Викладання велося лише українською та англійською мовами, що в тодішньому Києві було майже революцією.

Ще однією принциповою позицією Брюховецького була українська мова. Він власноруч зривав російськомовні оголошення зі стін університету, а викладачі, які не змогли перейти на українську, змушені були залишити посади. Ця безкомпромісність сягала корінням у його дитинство: народившись в україномовній сімʼї у Владикавказі, він зростав у Черкасах, де батьки вдома говорили українською, а на людях переходили на російську — і це його глибоко дратувало.

Його внесок не обмежився стінами академії. Брюховецький був одним із творців Народного руху України: саме в Інституті літератури, де він працював, у січні 1989 року затвердили перший проєкт програми і статуту організації, а сам він очолив секретаріат установчого зʼїзду. Він відмовився йти у велику політику сам, задекларувавши натомість, що «творитиме політиків нового покоління». І це йому вдалося: Могилянка стала кузнею кадрів, які згодом очолили українську освіту, науку та державне управління.

Коли у 2007 році Брюховецький залишив посаду президента, він зосередився на розвитку університету як почесний президент і голова Міжнародного благодійного фонду. Його наступник Сергій Квіт продовжив справу, зокрема у боротьбі за новий закон про вищу освіту та автономію університетів. Брюховецький умів домовлятися з владою, але ніколи не перетинав власних «червоних ліній» — корупція та російська мова в його середовищі були неприйнятні. Це дозволило створити спільноту, яка впливає на розвиток країни й досі.