Нова освітня реальність уже в школі, але не в МОН — Ігор Лікарчук

Два тижні від початку навчального року — достатній термін, щоб порівняти серпневі обіцянки з тим, що відбувається насправді. Про розвантаження праці вчителя, підтримку та школу майбутнього говорили на конференціях, зокрема на головній, яку проводило Міносвіти. Але, за спостереженням доктора педагогічних наук, професора Ігоря Лікарчука, там ішлося про навчальний рік у нібито іншій Україні — без тривог, обстрілів, проблем з укриттями та дітей поза межами класу.

Реальність виявилася іншою. Постійні повітряні тривоги, спроби вести освітній процес у підвалах, які тепер називають укриттями, зірвані голоси вчителів через шум і гам, погана вентиляція й туалети, яких не вистачає на сотні дітей. Організація харчування лягла на керівників шкіл та педагогів. Діти сьогодні в класі, завтра вдома, а післязавтра — невідомо де. Учитель самотужки намагається скласти з цього те, що називають освітнім процесом.

Найяскравіший приклад того, як стара школа намагається жити в новій реальності, — так звана «дистанційка». Фактично це та сама класно-урочна система, лише перенесена в інтернет: учитель за розкладом пояснює, запитує, оцінює й задає домашнє завдання, інколи навіть не бачачи всіх учнів. Традиційне «не крутися і дивися на дошку» отримало цифровий відповідник — «увімкніть камери». Подекуди уроки взагалі ведуть через Viber чи WhatsApp.

Справжнє дистанційне навчання, на думку автора, має іншу логіку: у центрі не урок і не вчитель, а учень, який працює у власному темпі за продуманим маршрутом — самостійно опрацьовує матеріал, виконує завдання, взаємодіє з іншими, отримує консультації та зворотний зв’язок. Педагог тоді стає організатором, наставником і консультантом, а онлайн-урок — лише одним з інструментів. Для молодших класів таке співвідношення самостійної роботи й взаємодії з учителем потребує іншого балансу, але для старшокласників ця модель мала б стати не аварійною заміною школи, а повноцінною формою навчання.

Чому цього не сталося за роки пандемії та повномасштабної війни? Лікарчук називає три причини. Перша — МОН не бачить, що школа вже живе в іншій реальності: одна картина на Берестейському проспекті, 10 у Києві та в Офісі впровадження НУШ, зовсім інша — за кілька кілометрів від них. Школа думає, як навчати дітей під час багатогодинної тривоги, як поєднати очне й дистанційне навчання, коли частина учнів у класі, частина вдома, а частина — за кордоном. А з МОН надходять накази про етапи учнівських олімпіад, рекомендації щодо україномовного середовища, документи про роботу майбутніх академічних ліцеїв на 70 сторінках.

Друга причина — стара освітня бюрократія. Урок можна поставити в розклад і проконтролювати, години вчителя — порахувати й оплатити лише їх, присутність учнів — зафіксувати, тему — записати в журнал. Справжнє дистанційне навчання руйнує цю бухгалтерію, бо вимагає рахувати не проведені уроки, а результати навчання, чого система не вміє.

Третя причина — так звана «дистанційка» зручна частині вчителів, не тому що український педагог консервативний чи ледачий, а тому що від нього й не вимагали стати іншим. Ідею зміни ролі вчителя НУШ декларує вже майже десять років, але системно до цього не готували, організацію праці та її оплату не змінювали, іншої моделі процесу не дали. Від учителя вимагали одного: увімкнути Zoom і провести звичний урок.

Що робити? На думку автора, передусім на рівні центрального органу виконавчої влади у сфері освіти слід визнати й публічно заявити, що країна вже живе в новій освітній реальності, і перестати намагатися втиснути в неї стару школу. Менше бравурних конференцій, презентацій, дорожніх карт і розмов про трансформації — більше відповідей на прості запитання: як навчати під час війни, як організувати процес в укритті, як поєднати очне й дистанційне навчання, як створити справжню дистанційну школу та підготувати до роботи в ній учителя. Ідеться не про чергову платформу, набір відеоуроків чи методичні рекомендації на сімдесят сторінок, а про нову модель організації освітнього процесу, в центрі якої — дитина, яка навчається.

До теми: автор згадує рекомендацію МОН упроваджувати новий курс «Читання як суперсила» і зауважує, що кожен такий курс — це програма, автори, матеріали, навчання вчителів, тренери, супровід і моніторинг, а отже, люди, час і гроші. Частину цих ресурсів, на його думку, варто було б спрямувати на створення справжньої моделі дистанційного навчання, якої школа потребує вже сьогодні, а не колись у майбутньому.