Анна Новосад: шкільне укриття — це не лише про безпеку, а й про повернення дітей за парти

Новий навчальний рік в Україні розпочався на тлі посилення російських обстрілів, і перед тисячами шкіл знову постало питання: укриття чи дистанційка. Однозначної відповіді немає, але колишня міністерка освіти і науки, а нині очільниця міжнародного благодійного фонду savED Анна Новосад переконана, що вибір не можна робити, виходячи лише з фінансової доцільності.

За даними Міносвіти, цього навчального року з 11 940 шкіл понад 8000 працюватимуть очно, 2211 — у змішаному форматі, а 1306 закладів обрали дистанційне навчання. Формат визначали залежно від безпекової ситуації та наявності укриттів.

Новосад нагадує: частина українських дітей навчається дистанційно вже п'ятий рік повномасштабної війни. Та переводити всіх на онлайн лише тому, що це дешевше, на її думку, неприпустимо. У 2025 році savED опитав майже дві тисячі школярів. Серед підлітків, які вчаться офлайн, 57% мають багато друзів серед однокласників. Серед тих, хто навчається виключно дистанційно, таких виявилося 41%. «Школа дає дитині значно більше, ніж дистанційний урок із математики чи української мови», — наголошує вона.

До того ж освітні втрати не зникають самі собою: прогалина, що виникла в п'ятому класі, переходить із дитиною в шостий, сьомий, восьмий і ускладнює засвоєння наступних тем. Дистанційне навчання теж має свою ціну — просто вона дається взнаки пізніше. А перекладати відповідальність за безпеку дитини виключно на батьків неправильно: держава не може відмовитися від обов'язку створювати належні умови для освіти.

Робота savED зосереджена на прифронтових громадах. Від початку повномасштабної війни фонд відремонтував та облаштував понад 70 шкільних укриттів у шести областях і створив понад 160 освітніх центрів, частина з яких виконує функцію укриттів.

За словами Новосад, проблеми шкільних підвалів доволі типові: надмірна вологість, відсутність гідроізоляції, погана вентиляція, холод, брак санвузлів, слабке освітлення, затікання через відсутність стічних труб на дахах. Але на п'ятому році війни самої лише безпеки вже недостатньо. Минулого навчального року в окремих прифронтових громадах тривоги тривали по чотири-вісім годин на добу, іноді й довше. Якщо дитина весь цей час просто сидить на лавці в коридорі підвалу, її фізично захистили, але навчальний день втрачено.

Тому варто розрізняти наявність укриття за документами і його придатність до нормального навчального процесу. savED здебільшого не будує нове, а ремонтує наявне: робить вентиляцію, опалення, санвузли, гідроізоляцію, освітлення, ставить меблі та обладнання, проводить інтернет. Для молодших дітей облаштовують місце для гри та відпочинку. У прифронтових громадах працюють підземні освітні центри «Вулик» — зокрема в Ізюмі на Харківщині такий простір став місцем зустрічей не лише для дітей, а й для дорослих.

Щодо відповідальності за будівництво укриттів, то формально засновником більшості шкіл є громада, тож значна частина відповідальності лежить на місцевій владі. Але тут виникає несправедливість: найбільше укриттів потребують громади, які найбільше постраждали від війни, — у них зруйнована інфраструктура, менше бізнесів і доходів бюджету, часто скорочується населення. Вимагати, щоб вони самі профінансували дорогі безпекові об'єкти, нереалістично.

Нове будівництво може коштувати десятки мільйонів гривень, а подекуди й значно більше. На вартість впливають площа, кількість дітей, стан конструкцій, ґрунтові води, вентиляція, інженерні мережі. Тому потрібна участь держави: донорські кошти можуть посилювати бюджетний ресурс, але не здатні замінити державну політику й фінансування. Новосад зауважує, що бюджетні гроші на укриття надходять з-за кордону — від Європейського Союзу, Світового банку тощо, бо сплачені в Україні податки держава скеровує на підтримку Сил оборони.

Батьки, на її переконання, точно не повинні збирати гроші на вентиляцію чи бетон. Водночас, коли школа подає наявність укриття як свою перевагу, батьки мають право знати, яким є це укриття, скільки дітей вміщує і чи можна там нормально вчитися.

Для сільських громад з обмеженими ресурсами Новосад радить не орієнтуватися лише на будівництво великого укриття, яке відразу вмістить усіх учнів. Іноді облаштований підвал дозволяє організувати змішане навчання позмінно. Якщо приміщення в самій школі немає, варто дивитися ширше — на підвали та інші будівлі комунальної власності поблизу. Безпечний освітній простір не обов'язково має бути частиною шкільної будівлі. Пріоритет — не повернути всіх дітей саме в будівлю школи, а знайти реалістичний спосіб дати їм доступ до безпечного очного навчання.

Приклад — Великодолинська громада на Одещині, де діти приїжджають до підземної школи із чотирьох різних шкіл. Для учнів 5–9 класів там працюють програми з математики, української та англійської мов, історії, STEAM-заняття. «Власне, це і є різниця між підвалом та освітнім простором», — каже Новосад.

Окремо вона зупиняється на освітній нерівності: результати PISA цикл за циклом показують, що учні із сільської місцевості демонструють нижчі результати, ніж їхні однолітки з міст. Тож можливість організувати безпечне очне або змішане навчання в невеликій громаді — це ще й спосіб не поглиблювати цей розрив. У малих громадах один якісний підземний освітній простір може обслуговувати кілька закладів, якщо є можливість безпечно підвозити дітей.

На питання, чому укриття досі залишаються проблемою, Новосад відповідає: це дуже дорогі об'єкти, а потреба величезна — тисячі шкіл, кожна будівля має свої технічні особливості. До того ж кілька років тому багато хто сприймав ці інвестиції як тимчасову необхідність. «Зараз, думаю, вже очевидно, що це хибний підхід», — зазначає вона.

Простір варто відразу проєктувати так, щоб він працював для дітей і громади ширше, ніж просто укриття, — як частина школи й після війни. Там можуть бути лабораторії, бібліотеки, гуртки, спортивні чи молодіжні простори. У селищі Молодіжне Одеської області укриття одразу створювали так, щоб після перемоги воно залишилося громаді як повноцінний позашкільний простір для дозвілля дорослих і дітей. Окремий напрям роботи — дооблаштування вже наявних укриттів, щоб у них можна було нормально навчатися та організовувати дозвілля.

Відбираючи школи, savED насамперед дивиться не на стан підвалу, а на ситуацію в дітей громади: скільки часу вони вже навчаються дистанційно, скільки дітей зможуть користуватися простором, чи поверне його ремонт очне навчання, чи є технічна можливість зробити приміщення безпечним, яка ситуація з логістикою. У прифронтових регіонах, які фонд досліджував минулого року, майже половина учнів навчалася виключно онлайн, а для частини дітей це вже п'ятий рік без нормальної школи. Саме такі громади — в пріоритеті.

«Для мене результат — не самі лише відремонтовані квадратні метри. Результат — коли дитина, яка кілька років бачила клас лише на екрані, знову має куди прийти вранці, сісти поруч з однокласниками й продовжити урок навіть під час тривоги», — підсумовує Новосад.