Підземні школи України: як освіта працює під тривогами

Із початком нового навчального року школи Києва опинилися перед подвійним викликом: зберегти якість очного навчання і забезпечити безпеку дітей та вчителів під час частих повітряних тривог. Проблема не обмежується столицею — вона стосується Харкова, Херсона, Одеси, Сум, Кривого Рогу та інших міст, адже в умовах технологічної війни абсолютного тилу не існує.

За даними з відкритих джерел, на всю країну нині працює приблизно 100 підземних шкіл — тих самих протирадіаційних укриттів, які відповідають вимогам статті 32 Кодексу цивільного захисту. Решта закладів, а це 11 940 установ, змушені використовувати цокольні поверхи, підвали або сусідні будівлі, що часто не придатні для проведення уроків. У Києві таких справжніх підземних шкіл лише три.

Директори столичних шкіл — Ірина Чернілевська, Алевтина Багінська, Юрій Кіньков, а також керівник Всеукраїнської асоціації директорів шкіл Євген Кушнір і голова асоціації директорів шкіл Києва Тетяна Федунова — розповідають про щоденні труднощі. Серед головних проблем: брак місця для окремих кабінетів, відсутність парт, змішування класів. Державні санітарні правила дозволяють виділяти на одну дитину в укритті лише 0,5–0,6 кв. м, тож про повноцінні уроки не йдеться.

Ірина Чернілевська зазначає, що тиждень роботи в переповненому укритті коштував учителям голосу: педагоги мусили перекрикувати гомін сотень школярів і гуркіт вентиляції. Школа вже замовила для вчителів гарнітури екскурсовода та розглядає придбання тканинних ролетів для зонування простору.

Ще одна проблема — сусідство з мешканцями мікрорайону. Шкільні укриття працюють цілодобово, ними користуються люди з навколишніх будинків, які залишаються там на ніч і на час денних тривог. Через це прибиральниці не встигають підготувати приміщення до приходу дітей, а самі укриття часто залишаються в незадовільному стані. Ірина Чернілевська розповідає, що нещодавно відвідувачі написали на неї скаргу за те, що вона зранку відгородила частину укриття і поставила стільчики для дітей, аби створити навчальну зону.

Юрій Кіньков звертає увагу на вразливість підземних комунікацій: «Усі туалети під землею працюють з електронасосами. І якщо туди потрапить навіть шматочок туалетного паперу, то все виходить із ладу. І потім, коли вдень багато тривог, діти просто не мають куди піти».

Додаються й логістичні труднощі: учителям буває важко дістатися до школи під час тривог, а батьки приводять дітей задовго до початку занять — іноді о 7:30, або й під час тривоги, особливо якщо працюють у критичній інфраструктурі. Формально вчитель не повинен приймати дитину до початку освітнього процесу, але залишити малечу на вулиці неможливо, тож школи організовують чергування педагогів.

Значне навантаження лягає й на вчителів, які часто ведуть уроки одночасно очно й онлайн. Це виснажливо й неефективно: найбільше страждають учні, що навчаються дистанційно, бо вчитель фізично не може приділити їм стільки ж уваги, як тим, хто сидить перед ним у переповненому укритті. До того ж педагоги готують по кілька сценаріїв занять залежно від безпекової ситуації.

Євген Кушнір наголошує, що проблеми Києва не унікальні: колеги з Кривого Рогу, Харкова, Запоріжжя та інших міст стикаються з тим самим.

Керівниця департаменту освіти й науки КМДА Олена Фіданян розповідає, що міський департамент разом із районними управліннями вивчив досвід кожної школи, аби зібрати найкращі рішення й окреслити рамки для директорів. Кожен заклад може створити власну модель організації навчання з огляду на місткість укриттів, кадрові ресурси та очікування батьків.

Пріоритет в очному навчанні віддають початковій школі (1–4 класи), адже для найменших очний контакт із учителем — це питання не лише знань, а й соціалізації та безпеки, до того ж малюків неможливо залишити самих удома. Далі — 5-ті та 9-ті класи як перехідні етапи, коли формуються нові колективи. Якщо укриття дозволяє, очно можуть навчатися й інші класи — щодня або почергово. Пропонується також міксувати дітей на паралелі не за класами, а за вибором форми навчання.

Для учнів, чиї класи навчаються дистанційно, а батьки на роботі, в укриттях облаштовують цифрові зони — своєрідний підземний коворкінг, де можна підключитися до онлайн-уроку під наглядом чергового вчителя чи психолога.

Школам із крихітними укриттями або без них пропонують «освітню міграцію» — тимчасовий переїзд до приміщень іншої школи або садочка, які заповнені не повністю. Олена Фіданян зазначає, що в столиці 15% садочків заповнені наполовину, з них кожен третій — на Оболоні і кожен п'ятий — на Печерську.

Уроки в укритті рекомендують скорочувати до 30–40 хвилин, зосереджуючись на базових предметах. Інші виносяться на самостійне опрацювання. Це важливо ще й тому, що в укритті немає можливості відпочити й порухатися на перерві, часто — недостатньо яскраве світло, що втомлює очі.

Батькам нагадують: безпека дітей залежить і від них. Просять перевіряти заряд телефону, якщо дитина йде до школи самостійно, та відпрацювати алгоритм дій під час тривоги. Забирати дитину під час тривоги можна лише особисто й під підпис. Юрій Кіньков каже: «Законодавчо ми не маємо права відпускати дітей під час тривоги, навіть якщо батьки напишуть заяву чи записку. Кожна школа виходить із цієї ситуації по-різному. Я сказав батькам, що якщо вони хочуть забрати дитину, хай вони приходять, розписуються в журналі, що роблять це під власну відповідальність і без мого дозволу».

Директори також просять не переривати уроку в укритті: якщо діти вже спустилися до сховища й там триває навчальний процес, не варто вимагати негайно виводити дитину назовні. Укриття є безпечним середовищем, а урок має бути доведений до кінця. Навіть після відбою тривоги заняття завершують у підвалі, а на перерві діти організовано повертаються до класів. Остаточне рішення, чи йти дитині до школи після важких нічних обстрілів, ухвалюють батьки.

Попри складні умови, директори не впадають у розпач. Вони вірять у своїх учнів, батьків і справу, якій служать. Школи не просто тримають оборону під землею — вони вибудовують майбутнє, за яке варто жити і перемагати.