Ринок праці потребує робітників, а ветерани шукають новий фах: як освіта долає розрив

З 1 січня 2026 року в Україні діє Закон №4219-IX, який забезпечує право людей з інвалідністю на працю. Паралельно Державна служба зайнятості фіксує брак представників робітничих професій — зварників, електромонтерів, слюсарів, водіїв, кухарів. На початок літа на Єдиному порталі вакансій було 241 тис. пропозицій роботи. За перші місяці року послугами ДСЗ скористалися 7 тис. учасників бойових дій, понад тисячу з них працевлаштували — на 31% більше, ніж торік.

Попри очевидний збіг попиту й пропозиції, між ними залишається дистанція. Заклади професійної освіти традиційно сприймають як місце, де дають фах. Але сьогодні викладач, майстер, психолог чи куратор часто першими допомагають людині перекласти попередній досвід мовою нової професії. Запис «керував екіпажем БМП» означає координацію команди, визначення пріоритетів, швидкі ухвалення рішень і стресостійкість — компетенції, цілком релевантні для цивільного ринку праці.

Інклюзивне середовище не виникає саме собою. Воно потребує підготовлених викладачів, майстрів, психологів і кураторів, а отже — підвищення їхньої кваліфікації. Держава рухається в цьому напрямі: МОН через програми на кшталт Skills4Recovery розширює можливості перепідготовки на базі закладів професійної освіти, а Державна служба зайнятості поєднує навчання й ваучери з інструментами працевлаштування та компенсаціями.

«Ми побачили, що бажання працювати інклюзивно у закладів освіти є, але часто дуже бракує практичної відповіді на питання: "А що саме я маю робити?". Як говорити з людиною про її потреби? Як не перейти від підтримки до гіперопіки? Як побачити компетенції за досвідом військової служби? Саме тому нам було важливо зібрати не загальні рекомендації, а конкретні інструменти, які можна використовувати у щоденній роботі», — каже Анна Заскальна, головна комунікаційниця проєкту «Навички для інклюзивності».

Відповіддю став методичний посібник «Практичні стратегії та інструменти для інклюзивної професійної інтеграції». Його підготувала команда проєкту «Навички для інклюзивності» ГО «Український професійний розвиток», яка займається професійною підготовкою, перекваліфікацією та працевлаштуванням українців, зокрема ветеранів і людей з інвалідністю. Посібник побудований на чотирьох рівнях — бачити, взаємодіяти, розпізнавати, спрямовувати — окремо для психологів, коучів і наставників та рекрутерів. Працівник закладу освіти знайде тут конкретні ситуації та їхні рішення: готові запитання, вправи, чек-листи, приклади адаптації середовища, практичні кейси, алгоритми перенаправлення й тести готовності фахівців.

Кілька підходів можна застосувати вже зараз. Передусім — запитувати, а не припускати: не вирішувати наперед, яка допомога потрібна людині, а уточнювати, які умови будуть для неї зручними і в чому саме потрібна підтримка. Варто помічати навички, а не лише формальний досвід: з'ясовувати, які завдання людина виконувала, за що відповідала, що вдавалося найкраще, коли доводилося ухвалювати рішення чи організовувати інших. Так проявляються компетенції, яких немає в резюме.

Бар'єр варто шукати не лише в людині, а й у середовищі. Доступність — це не тільки пандус. Перешкоджати можуть шум, світло, швидкий темп, складні інструкції, відсутність пауз. Іноді достатньо поділити завдання на етапи або передбачити коротку перерву. Важливо також не плутати підтримку з гіперопікою: не робити завдання замість людини й не говорити від її імені, адже мета фахівця — підтримати самостійність. І знати межі своєї ролі: викладачеві чи майстру не потрібно ставати психологом, але слід розуміти, коли достатньо адаптувати навчання, а коли потрібен профільний спеціаліст.

Україна ще багато років житиме в реальності повернення зі служби, зміни професій і нових кар'єрних стартів. Водночас економіка потребує кваліфікованих працівників. Тож питання вже не лише в тому, чи готові люди працювати, а й у тому, чи готові освітні системи побачити їхні можливості й створити умови для реалізації потенціалу.