Ринок праці України до 2036 року потребує 2,6 млн нових працівників — як ЄС допоможе молоді

За кожною розмовою про відновлення України стоїть питання, на яке досі немає остаточної відповіді: хто відбудовуватиме країну. Уряд шукає підтримки міжнародних партнерів, насамперед Євросоюзу, аби дати молодому поколінню реальну основу для мирного життя після завершення війни. Ідеться про якісну освіту та гідне місце на ринку праці, який навіть в умовах вторгнення виявився доволі стійким.

Обриси майбутнього ринку праці вже видно. Половина українських компаній повідомляє, що брак працівників гальмує їхній бізнес, — це дані квартального опитування підприємств Національного банку України. А перший довгостроковий урядовий прогноз щодо ринку праці, оприлюднений цього року, показує: до 2036 року економіці знадобиться приблизно 2,6 мільйона нових працівників.

Відбудова — у центрі цього прогнозу. Попит на фахівців будівельної галузі може зрости більш ніж удвічі: приблизно з 520 тисяч осіб у 2025 році до понад 1,2 мільйона. Також знадобляться інженери, архітектори, лікарі, спеціалісти з реабілітації та психологи. Останні дві професії нагадують, що відновлення країни — це також відновлення людей, які в ній живуть.

Саме відбудова є одним із найчіткіших напрямів, де кадрова проблема стоїть особливо гостро. Міжнародне енергетичне агентство зазначає, що через військову службу та переміщення Україна втратила понад чверть робочої сили, а в окремих будівельних компаніях дефіцит працівників сягає 40%. За прогнозами, країні бракуватиме понад 500 тисяч кваліфікованих фахівців для відновлення енергомережі та приведення будівельного фонду до стандартів ЄС. Крім того, потрібні будуть учителі, спеціалісти цифрової сфери, юристи та державні службовці, яким у міру руху до вступу в ЄС доведеться опанувати правила Євросоюзу. Робочі місця будуть — питання в тому, чи вистачить молодих людей і чи матимуть вони відповідну підготовку.

Для компенсації такого дефіциту існує Молодіжна гарантія ЄС (EU Youth Guarantee): держави-члени зобов'язуються протягом чотирьох місяців після завершення навчання або втрати роботи запропонувати кожній молодій людині якісне робоче місце, можливість продовжити освіту, пройти професійне навчання чи стажування.

«Для мене Молодіжна гарантія — це не лише про працевлаштування та професійне навчання для молоді. Це про інтеграцію до ЄС: це наш шанс продемонструвати, що ми здатні пройти цей шлях. Будуть виклики, можливо, невдачі, але це наше майбутнє», — сказала директорка Департаменту міжнародного співробітництва та партнерства у сфері освіти Державної служби зайнятості України Дарія Андрюніна.

Директорка Європейського фонду освіти Пілві Торсті була серед тих, хто стояв біля витоків цієї ініціативи у Фінляндії ще 2013 року — до того, як вона стала загальноєвропейською політикою, а нещодавно й однією з передумов для країн-кандидатів на вступ до ЄС, зокрема України, Молдови та держав Західних Балкан. У 2013–2023 роках Торсті обіймала посаду державної секретарки у трьох різних міністерствах Фінляндії. Завершуючи виступ на панельній дискусії, вона висловилася прямо: «Щоразу, коли хтось каже молодим людям, що вони — майбутнє, їм варто відповідати: „Насправді ми — сьогодення. Діяти треба вже зараз“».

Про те, як молодь бачить власну роль, говорили й українські учасники дискусії. Юліан Кріцак — співзасновник громадської організації «3.5%», що працює на мультикультурному Закарпатті. Назва відсилає до теорії, за якою активна меншість у 3,5% населення здатна власними діями запустити суспільні зміни. Олена Подобєд-Франківська — виконавча директорка Національного українського молодіжного об'єднання (НУМО), парасолькової структури, що об'єднує молодіжні організації країни; її можна впізнати у документальному фільмі Євгена Афінеєвського «Зима у вогні» про події Євромайдану.

Олена була серед сотень тисяч молодих українців, які вийшли на Майдан ще 2013 року. Вона нагадує, що тоді «в Україні взагалі не існувало жодної системи молодіжної політики, окрім старих радянських догм» — на кшталт піонерської організації чи комсомолу, реліктів світу, якого більше немає. За останнє десятиліття ситуація покращилася, проте, за її словами, «на міжнародних воркшопах я часто бачу, що європейські колеги вважають, ніби Україна має майже столітній досвід молодіжної політики, як деякі європейські держави. Насправді ж йдеться лише приблизно про десять років, і наша головна потреба — розширювати молодіжну інфраструктуру, щоб ця політика могла реально працювати».

Додається і прямий вплив війни. За дослідженням Британської Ради, опублікованим у листопаді 2024 року, молоді українці загалом уникають довгострокового планування і рідко заглядають далі ніж на місяць уперед, а їхні надії на майбутнє залежать від результату війни, що триває. Водночас між тими, хто залишився, і тими, хто виїхав, поглиблюється розрив — і фізичний, і психологічний, значною мірою підживлюваний соціальними мережами.

«Я розумію розчарування деяких людей тими, хто вирішив виїхати, — пояснює Юліан, який у свої 28 років жодного разу не замислювався про те, щоб залишити Закарпаття. — Іноді це навіть несвідомий механізм, який допомагає зміцнити власну рішучість залишитися. Але я не бачу відкритої ворожості й не думаю, що цей розкол загостриться після війни, якщо тільки якась політична сила не спробує штучно використати цей поділ у власних інтересах».

Через війну мільйони українців, серед яких значна частка молоді, живуть за кордоном. «Багато хто з нас чекає, що ці українці повернуться, — каже Олена, — але я не думаю, що більшість із них повернеться, якими б не були сподівання українського суспільства та уряду. Українці дуже легко адаптуються за кордоном і стали цінним ресурсом для країн, які їх приймають. На жаль, я не бачу жодних системних зусиль для залучення української діаспори, хоча це питання дедалі більше має ставати пріоритетним».

Одне з головних завдань для України — з 2014 року, а особливо після повномасштабного вторгнення Росії та офіційного початку переговорів про вступ до ЄС — зробити так, щоб виснажене роками опору населення відчуло реальні результати реформ. «Європейська інтеграція набуває сенсу не тоді, коли ухвалюють законодавство, а тоді, коли молоді люди бачать нові можливості у власному житті. Наше завдання — не переконувати молодих українців залишитися чи повернутися, а створити умови, за яких вони самі обиратимуть це. Інвестуючи в освіту, навички та якісну зайнятість, ми інвестуємо в покоління, яке очолить відновлення України та зміцнить її місце в ЄС», — каже Андрюніна.