Український студент за кордоном: чому повернення починається задовго до вступу

Розмова про повернення студентів часто зводиться до заклику «повертайтеся», але вона має відповідати на конкретніші питання: куди саме повертатися, навіщо і що буде далі. За словами засновника мережі приватних ліцензованих шкіл і садочків КМДШ Всесвіт, умовні Варшава, Прага, Берлін чи Відень уже три-чотири роки вкладалися в те, щоб український студент залишився. Цей момент в Україні проґавили, але шанс не втратити наступних ще є — за умови, що про студента згадають зараз, а не в розпал вступної кампанії.

Спершу варто розібратися, кого саме збираються повертати. Випускника закордонного університету? Абітурієнта, який лише обирає виш? Чи того, хто вже навчається за кордоном і готовий змінити іноземний університет на український? Дані свідчать, що повертатися планують 22% молодих людей, які зараз перебувають не в Україні, а 33% ще не визначилися. Найскладніше буде саме з тими, хто вже вступив до польського, німецького чи словенського вишу: вони зробили вибір і встигли його оцінити. Ідеї на кшталт зарахування випускних іспитів інших країн, зимового вступу чи прийому без НМТ розраховані переважно на цю категорію.

Український абітурієнт їде за кордон не лише за дипломом чи рейтингом. Часто вирішальними стають безпека, гідні умови в гуртожитку, зрозумілі правила, можливість подорожувати й не витрачати час на університетську бюрократію. Додається відчуття, що університет розуміє, навіщо, кого і чому навчає: якщо вже на першому-другому курсі студент потрапляє на стажування, отримує перший проєкт і роботу, він бачить систему, яка працює на результат. В Україні ж випускника нерідко зустрічає вакансія з вимогою «три-п'ять років досвіду».

Водночас в Україні є приклади іншого підходу. KSE University зробив ставку не на повернення студентів, а на те, щоб пропозиція в Україні була привабливішою за європейську. Проєкт Come Back Home за підтримки Carnegie Corporation of New York оплачує 50 студентам перший рік навчання, надає 60 тисяч гривень стипендії, страхування й менторство. Цьогоріч університет отримав 850 заявок на гранти й переконав переможців олімпіад обрати Київ замість Нідерландів чи Німеччини.

Київський авіаційний інститут пішов іншим шляхом — поїхав за українським студентом в інші країни. Власні програми КАІ у Мюнхені та Вільнюсі показують, що попит є: викладачі приїздять до студентів п’ять разів на рік на інтенсиви, між якими тривають дистанційні модулі. Молодь залишається в українському освітньому середовищі, навіть перебуваючи в іншій країні. Повертатися їм буде легше, а якщо не повернуться — вони стануть частиною діаспори, яка знає українську інженерну школу зсередини. Проблема в тому, що такі рішення залишаються справою окремих гравців, а не системою.

Боротьба за студента починається до того, як він ним став, — зі старшої, а часом і середньої школи. Логіку варто змінити так, щоб старшокласник до випускного вже мав в Україні те, за чим зазвичай їде з України: плани, горизонт, середовище і перші професійні зв’язки. Університет має з’являтися в житті дитини щонайменше за два роки до вступу. У 9–10 класі можна познайомитися з потенційними викладачами, долучитися до студентського проєкту, пройти університетський курс із подальшим зарахуванням кредитів.

Бізнес у цей момент має впустити дітей усередину: тиждень у компанії, реальне завдання, перше стажування. Профорієнтація давно перестала працювати у форматі тестів — дев’ятикласник за один робочий день розуміє про свій вибір більше, ніж після трьох років розмов про майбутню професію. Підліток бачить українську компанію не на білборді, а зсередини: потрапляє на виробництво, у клініку, в офіс, говорить із людиною, яка справді працює в цій професії. Україна перестає бути абстракцією і стає місцем, де є цікаві задачі й люди, з якими хочеться працювати.

Школи вже четвертий рік дають учням 9–11 класів можливість заходити в реальні робочі процеси компаній — не для того, щоб дитина у 15 років остаточно обрала професію, а навпаки, щоб могла помилитися зараз. Показати медичний менеджмент, архітектуру, комунікації, бюджети й дати зрозуміти, її це чи не її. Краще змінити думку в десятому класі, ніж уперше побачити професію після чотирьох років університету. Показова арифметика компанії МХП: понад дві тисячі студентів пройшли там практику, стажування або дуальне навчання, і приблизно половина з них залишилася працювати в компанії.

Окремий чинник — гроші. Родина обирає країну навчання не за тиждень до подачі документів. Якщо вже у 9–10 класі запропонувати грант чи стипендію на освіту, український варіант у сімейних розмовах розглядатимуть на рівних із польським чи чеським. Навчання в Україні не має означати відмову від світу: подвійний диплом, семестр у Європі, міжнародна лабораторія, англомовний курс, обмін без втрати року — усе це має стати нормальною частиною української освіти. Тоді зникає сама конструкція «Україна або світ».

Українських випускників не поверне ностальгія й не втримає вимога бути вдячними. Їх поверне можливість бути тут потрібними, створювати, впливати й не відмовлятися від власного майбутнього. Завдання — зробити так, щоб після навчання у світі вони поверталися не назад, а вперед.