Ветеран 80-ї бригади Кузьо: «Я би пішов знову»

Володимир Кузьо планував доєднатися до війська ще до повномасштабного вторгнення. Він свідомо відмовився від алкоголю й тютюну, займався в тренажерному залі, а восени 2021 року прийшов до територіального центру комплектування, щоб дізнатися, в який підрозділ може піти. Там йому одразу запропонували розвідвзвод 80 бригади, і він вирішив підписати контракт у березні 2022-го. У листопаді з ТЦК уже телефонували й кликали до війська — там розуміли, що наближається велика війна.

На той момент чоловік працював зварювальником на підприємстві в Новому Роздолі. 24 лютого він прокинувся, щоб іти на роботу, і побачив у новинах, що Київ атакують ракетами, а на Гостомель летять ворожі вертольоти. На роботі нічого не відбувалося, всі були стривожені, тож він повернувся додому збиратися. Дружині та мамі свого плану не озвучував. Узяв два дні, щоб завершити справи й зібратися з думками, сходив у порожній спортзал — і пішов у ТЦК. За два дні його скерували у 80-ту бригаду, а вже 27 лютого він виїхав у зону бойових дій.

До розвідки його спочатку брати не хотіли — туди брали лише з бойовим досвідом. Допоміг випадок: у черзі на розподіл він познайомився з 25-річним бійцем з Донеччини, який воював в «Азові» і був кандидатом у майстри спорту зі східних єдиноборств. Той запропонував сказати, що Володимир — його брат, і коли його самого впізнали та одразу покликали розвідником-снайпером, він запитав: «А брат?». Так Кузя став розвідником-телефоністом.

Першого бою він чекав із хвилюванням — хотів перевірити себе психологічно, бо чув історії про ступор у людей. Уперше під обстріл потрапив на Херсонщині в маленькому селі, де біля вежі мобільного зв'язку з генератором збиралися мешканці. Росіяни вдарили по центру села касетною ракетою «Торнадо-С». Володимир забіг за стіни розваленого будинку, ракетоносій упав за кілька метрів, і земля накрила його. Оговтавшись, оборонці схопили аптечки й побігли допомагати. Одна ракета впала в сусіднє подвір'я, де жили діти; хлопчика знайшли, а 14-річна дівчинка загинула. Того дня він уперше побачив загиблого.

У травні 2022 року підрозділ перевели на Донеччину, в район траси Бахмут–Лисичанськ. Лисичанськ уже був в оточенні, а майже вся траса — під вогневим контролем росіян. Там Володимир почав вчитися літати на дронах — у взводі був перший дрон, і товариш його навчав. Піднявши апарат, вони побачили за 500 метрів російський танк і білі пов'язки, а в іншому напрямку — ворожу ДРГ. Перший бій стався, коли їх мали замінити на позиціях: о 4 ранку по рації повідомили, що біля спостережного пункту ходять двоє з гранатометами. По українських позиціях вдарили з РПГ, зайшов ворожий десант і спробував прорватися, за ним їхало вісім БМД. Володимир бачив усе з дрона й передавав координати командиру, який наводив артилерію. Одна з ракет влучила в першу БМД, решта зупинилися, російські військові повтікали. Згодом разом із побратимами він пішов ближче з одноразовими гранатометами й відкрив вогонь по ворожих десантниках, які виносили поранених. Це єдиний випадок, коли він побачив, що влучив у когось.

Перше поранення Володимир отримав у Соледарі в серпні 2022 року під час танкових «каруселей» — коли два танки по черзі ведуть вогонь, поки інший перезаряджається. Він разом із побратимом на позивний Австрієць, Іваном Тимцівом, коригував артилерію з невеликого окопу під будинком. Коли сигнал дрона почав зникати, Володимир виліз на бруствер, а побратим залишився в окопі. Танк вистрілив у будинок. Володимир дістав подвійний перелом ноги й ушкодження коліна, а Іванові осколок зайшов у голову. «Я завжди думав, чи є моментальна смерть. Зрозумів, що її немає», — згадує ветеран. Його евакуювали після тривалої реабілітації. На ВЛК лікар питав, чи йде він під списання, чи буде обмежено придатним, і Володимир відмовився: «Я ще повоюю». Про повернення в підрозділ дружина з мамою дізналися аж через кілька років.

13 квітня 2024 року під Кліщіївкою він зазнав другого, важчого поранення, вже очолюючи відділення й працюючи з дронами. Села фактично не було — самі руїни, і військові жили в підвалах. Російський дрон скинув на них скид, усе загорілося, підвал за кілька секунд наповнився димом. Перейшли в сусідній підвал, працювали ніч, а зранку по їхній позиції почали бити з танка, дронів, мінометів і «Градів». Коли вони лягли спати, міна влучила прямо в бліндаж. Володимира засипало, клейонка на стінах горіла й падала на нього, рука й нога були в крові. «Думаю: "Все, довоювався". Я думав, що мені знесло шматок черепа і я буду вмирати», — розповідає він. Смерті не боявся, просив лише не мучитися, а ще дуже хотілося пити. Він зробив кілька кроків, його покликали свої й надали допомогу. Евакуацію «по сірому» обіцяли лише ввечері, і за ці години він устиг змиритися з думкою, що руки не буде. Але знайшовся побратим на позивний Гуцул, який зголосився забрати пораненого серед білого дня. Кліщіївка була пристріляна, міни лягали обабіч квадроцикла з причепом, обвішаного РЕБом.

Руку врятували. Коли дружина приїхала до шпиталю, то не впізнала чоловіка: обличчя було посічене уламками, голова перев'язана. Він думав, що залишиться таким назавжди, але осколки вдалося витягти. У Києві вона пройшла повз нього коридором, і він гукнув: «Настя». Після цього поранення Володимир прослужив ще рік, а в травні цього року за рішенням лікарів його демобілізували.

Після демобілізації ветеран став одним із засновників громадської організації «Побратими Розділля» у Новому Роздолі та співпрацює з ГО «Рата», які об'єднують внутрішньо переміщених осіб, ветеранів і активістів. Він збирає групи ветеранів, щоб посидіти, поговорити й допомогти одне одному — під наглядом духівника та психотерапевта. Окремо працює з темою алкоголізму й наркоманії: збирає групи для співзалежних, куди приходять дружини й батьки, а також запрошує представників реабілітаційного центру. «Якщо хоч одна людина врятується, і це буде добре», — каже він. Зараз Володимир разом із дружиною виховує сина й доньку, але всі думки чоловіка — на війні. «Якби у мене зараз була можливість повернутися на фронт, якби мені здоров'я дозволяло, я би пішов знову», — говорить Кузьо.