Дніпру 500: п'ять історій людей, які тримають місто щодня

Дніпро святкує 500-річчя. За ці століття місто неодноразово змінювалося, переживало різні епохи, розросталося й формувало власний характер. Сьогодні його історію продовжують писати люди — ті, хто тут народився, хто приїхав навчатися чи працювати, а також ті, для кого Дніпро став другим домом.

До Дня міста зібрали кілька особистих історій дніпрян. Кожен бачить місто по-своєму — через професію, родину, улюблені місця та спогади. Але спільне в цих історіях одне: Дніпро — це люди, які щодня його тримають, розвивають, захищають і допомагають іншим.

Дмитро Батечко, позивний «Батя», — старший викладач кафедри фізичного виховання та спорту Національного технічного університету «Дніпровська політехніка». У Дніпрі він живе понад 20 років: тут навчався, почав викладати, зустрів дружину, створив родину. Народився у Павлограді, де працював на шахті — спершу гірничим робітником, потім електрослюсарем. У 1998 році вступив до тоді ще Дніпровського державного інституту фізичної культури і спорту, жив у гуртожитку на проспекті Дмитра Яворницького. Після навчання йому запропонували залишитися викладачем.

«І саме цей переїзд до Дніпра змінив все моє життя. Тут я і навчався, і отримав гарну роботу, і зустрів свою дружину, народилися діточки, тобто все це вже повпливало. Якби я цього не зробив, мабуть, я б так і жив у Павлограді і працював би на шахті», — розповідає він.

Після початку повномасштабної війни 8 березня 2022 року Дмитро вже був у військовій частині. Його підрозділ направили на Авдіївський напрямок, згодом були Харківщина, Ізюм та Вернопілля, де він отримав важке поранення. Після лікування повернувся до служби — у логістичному підрозділі десантно-штурмових військ, у 2024 році брав участь у Курській операції у складі 170 окремого полку логістики ДШВ. Через кілька серцевих нападів того ж року переніс операцію на серці та отримав інвалідність — повернутися до служби вже не міг.

Нині він знову викладає. Після повернення до університету викладав фізичну культуру і спорт, а згодом почав навчати студентів домедичної допомоги та базової загальної військової підготовки. З другого семестру студентам планують викладати й патріотичне виховання.

«Для мене важливо, щоб молодь знала, як діяти у критичній ситуації. На заняттях я розповідаю про домедичну допомогу, показую, що робити у разі надзвичайної ситуації, і відповідаю на запитання студентів. Я не нав'язую їм власного воєнного досвіду, якщо вони не готові його слухати. Але якщо студентам цікаво, то розповідаю. Бо я переконаний, що знання, отримані сьогодні, можуть колись стати вирішальними», — каже викладач.

Олександр Агудов — начальник відділення рятувальних робіт аварійно-рятувальної частини з ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій Головного управління ДСНС України у Донецькій області, капітан служби цивільного захисту. У Маріуполі він разом із колегами працював під час блокади міста — підрозділ здійснив близько 170 виїздів. За цей період Олександр отримав державні нагороди за відвагу та оборону України, а його історія увійшла до збірки «Другий рік війни: історії героїзму та самопожертви».

Родина Олександра після початку повномасштабного вторгнення виїхала з Маріуполя до Одеси, дружину з дітьми вдалося відправити далі — до Угорщини волонтерським потягом. Сам він разом із батьком поїхав допомагати рятувати людей в Одесі. Коли підрозділ викликали на Донеччину, Дніпро став найближчим містом, де сім'я могла оселитися разом. Невдовзі родині надали місце у гуртожитку, діти пішли до місцевих закладів освіти.

«Ми вдячні цьому місту, що нас прийняли школи і багато людей, котрі дають майбутнє моїм дітям. Тому ми тут живемо, розвиваємось і для міста стараємося бути вдячними, брати участь у місцевих заходах», — ділиться Олександр.

Старший син Сергій, якому дев'ять років, навчається у гімназії та Дніпровській музичній школі №12, грає на фортепіано та барабанах, співає, відвідує гуртки. Цьогоріч його запросили виступити на заході до Дня міста. Улюблене місце родини — Прибережний сквер із дитячими фонтанами.

«Я часто люблю просто спостерігати за дітьми, як вони бігають, від радості насолоджуються життям. Вони живі. І це найкраще, що в мене є», — каже рятувальник.

Сергій Петровський переїхав до Дніпра у 2022 році з Сіверськодонецька на Луганщині. Тут він продовжив допомагати людям уже як начальник гуманітарного центру «Проліска» у Дніпропетровській області. Команда місії працює поруч із дніпрянами та переселенцями: допомагає з екстреним ремонтом пошкоджених осель, підтримує родини психологічно та координує допомогу постраждалим.

«Для мене Дніпро стало другим домом. Я переселенець з Луганської області, міста Сіверськодонецьк. У 2022 році переїхав до Дніпра і зараз продовжую тут жити», — розповідає він.

Сергій відзначає налагоджену співпрацю гуманітарної місії з міськими службами та владою Дніпра: під час надзвичайних ситуацій швидкість реагування має особливе значення.

«Я та команда «Проліски» дякуємо міській владі за сильну налагоджену систему координації, відповідальних та освічених керівників. Допомога постраждалим через це є ефективною, своєчасною та швидкою», — додає він.

Оксана Баскова народилася у Дніпрі й усе життя прожила в рідному місті. За кермом громадського транспорту вона працює з 2001 року — продовжила родинну традицію, адже і мама, і тато працювали у транспортній сфері. Довгий час була водійкою трамвая на маршруті №1, а останні два роки працює водійкою-наставницею.

«Мені дуже приємно спостерігати, як змінюється наше місто, як змінюються будівлі, змінюються люди. Вагони змінюються. Зараз у нас з'являються нові низькопідлогові трамваї, що дуже радує. Більш комфортні для водія і для пасажирів. Там є кондиціонери, автоматизовано все, комп'ютеризовано. Тому працюємо на маршруті з дуже великим задоволенням», — ділиться водійка.

З початком повномасштабної війни ритм роботи транспорту змінився, але залишати місто і роботу Оксана не збиралася. За її словами, рух у Дніпрі продовжувався майже безперервно — зупиняли його лише на початку війни.

«Є така фраза: поки працює громадський транспорт – місто живе. Мені вона дуже імпонує, адже повністю розкриває сенс моєї роботи, особливо в такі важкі часи для країни та нашого міста зокрема. І за ці роки можна на пальцях перерахувати, коли транспорт зупинявся. І це було тільки на початку війни», — зізнається жінка.

Найважливішим для майбутнього міста Оксана називає мир, а серед побажань — сучасний, екологічний та більш енергонезалежний транспорт.

«Саме єдність допомогла місту вистояти після початку повномасштабної війни. І саме її я хотіла б зберегти у майбутньому — разом із працьовитістю дніпрян та вірою у перемогу», — стверджує водійка.

Дев'ятирічна Вероніка Латишева народилася у Дніпрі й усе життя живе тут. Вона учениця Дніпровської дитячої музичної школи №18, учасниця вокального ансамблю «FAINI», грає на флейті, займається легкою атлетикою, танцями та малюванням, бере участь у міських та обласних конкурсах, а також у благодійних забігах на 400 і 1000 метрів.

«Я ніколи не думала займатись музикою, але, потрапивши на День відкритих дверей у музичну школу та познайомившись із викладачами, я вже не уявляю своє життя без неї», — розповідає дівчинка.

Найяскравіший її спогад — сімейна прогулянка найдовшою набережною Європи разом із татом: вони посперечалися, хто подолає шлях від «Яхтклубу Січ» до річпорту. Вероніка їхала на самокаті, тато йшов пішки, і обом це вдалося.

Якби дівчинці довелося стати екскурсоводкою для туриста, вона повела б його до Музею історії Дніпра, планетарію та лялькового театру на Перемозі. Через десять років Вероніка уявляє місто сучасним і доглянутим.

«Через 10 років я уявляю Дніпро сучасним, новітнім, із чистими та доглянутими вулицями та скверами. А також хочеться побільше фонтанів!» — стверджує дніпрянка.

«Будь таким же гарним, привітним та яскравим, моє улюблене місто Дніпро! З днем народження!» — вітає 9-річна Вероніка.