«У мене відключилися всі емоції»: історія ветерана Андрія Василишина

Андрій Василишин — командир взводу піхоти, програміст і студент Українського католицького університету. 24 лютого 2022 року він прокинувся о четвертій ранку від дзвінка товариша, який повідомив про початок повномасштабного вторгнення. Чоловік каже, що очікував цього ще з попереднього року, стежив за скупченням російських військ біля кордонів і готувався: вивчав досвід військових онлайн, ходив у спортзал, згадував навички з військової кафедри.

Спочатку він планував мобілізуватися разом із другом із Польщі та дружиною, але друг не приїхав, а дружині відмовили. Тож Андрій пішов до війська сам. У червні 2022-го йому запропонували бойову посаду — він погодився, сподіваючись на навчання на HIMARS, але вже перед брамою дізнався, що стане піхотою. «Перед брамою нам сказали: зараз ви ще можете розвернутися й піти. Але як тільки ви зайдете за браму, то вже шляху назад нема», — згадує він.

Андрій потрапив у 56 окрему мотопіхотну Маріупольську бригаду. Замість обіцяного Запоріжжя його підрозділ направили в Піски — на позиції біля Донецького аеропорту. Там він бачив зруйновану диспетчерську вежу, укріплення російських військ і багато брухту. Спостереження вести було небезпечно: через кілька секунд після початку роботи ворог відкривав вогонь з кулеметів чи снайперських гвинтівок. За два тижні російський танк знищив шість із десяти бліндажів, де перебували бійці.

Перший обстріл застав його одразу після приїзду. «Ми їдемо тією дорогою, бачиш знищену техніку, щось горить. Я бачив як працював наш танк по позиціях росіян. Ми перечекали поки він відпрацює, бо нам треба було через міст переїхати. Там відпрацював, розвертається і на повних газах від'їжджає, бо зараз прилетить у відповідь. Тоді було страшно», — розповідає ветеран.

Під час служби Андрій кілька разів змінював позивний: спершу був Васильком, потім Програмістом, згодом Юристом, а на Одещині отримав позивний Бандера. У грудні 2022-го він опинився в районі Бахмута, бачив зруйновані міста. Там випадково зустрів побратима, який, як і він, навчався у фізико-математичному ліцеї Львова. Також підтримував зв'язок із однокласником Мар'яном Клімовським, який служив у морській піхоті. Про загибель товариша дізнався через кілька днів — для нього це стало великим ударом.

Найважчі бої відбувалися в Пісках, коли російські війська прорвали оборону. Тоді було багато поранених і загиблих, тривав танковий бій, канонада не вщухала цілодобово. Андрій зазнав сильних контузій, але через адреналін не одразу це зрозумів. За кілька днів, коли бригаду відвели на відпочинок, він втратив свідомість. Медики повернули його до тями й відправили далі служити.

Симптоми посилювалися що далі від зони бойових дій: з'явилися панічні атаки, проблеми зі сном, головокружіння. В Одесі, на полігоні, він майже не виходив із бліндажа, його трусило, вночі снилися жахи. Під час відпустки звернувся до психіатра, лікувався в шпиталі, а згодом пройшов військово-лікарську комісію, яка визнала його непридатним до служби через ПТСР. «У зоні бойових дій у мене відключилися всі емоції. І це стало проблемою, коли я повернувся. Їх треба було включати, це складно і я досі їх не до кінця включив. Ти стаєш черствим дуже. Ти звикаєш до смертей, до жахів війни. Мозок тебе захищає від усього», — ділиться він.

Після звільнення Андрій із дружиною поїхав у Карпати, але помітив, що постійно перебуває в напрузі та стежить за всім навколо. Він втратив роботу програміста, але знайшов нову — роботодавець зрозумів його стан і не вимагав сильного включення. Також чоловік вступив на магістерську програму в Український католицький університет. Спочатку думав про бізнес-школу, але зрозумів, що не потягне фінансово.

Тривалий час Андрій потерпав від думок про повернення в армію. Він майже написав колишньому командирові, чи є вакансії, але обговорював це з психологом. «Я не бачив сенсу у цивільній роботі і навіть у своєму існуванні. Я хотів бути корисним Україні й мені совість не дозволяла під час війни сидіти вдома», — каже він. Знайомий порадив звернути увагу на цивільний сектор, де також багато роботи для України.

Андрій спробував себе у львівському комунальному підприємстві «Зелене місто», але зрозумів, що бракує знань. Тоді звернувся за компенсацією для ветеранів на навчання й склав іспити, навіть скасувавши заплановану поїздку за кордон. Тепер він знову студент і каже, що після завершення програми планує вступити ще на одну.