Одіссея Нолана: чому міф про повернення додому — це історія про сучасну Україну

Підприємець і викладач Києво-Могилянської бізнес-школи поділився роздумами про новий фільм Крістофера Нолана, який переосмислює класичну «Одіссею» Гомера. Він наголошує: міф не претендує на історичну точність, його завдання — розповісти позачасову історію про кожного з нас. Саме тому режисер свідомо змішує кораблі, шоломи та обличчя з різних епох, підкреслюючи універсальність сюжету.

Автор нагадує: за Борхесом, у світовій літературі є лише чотири основні сюжети, і один із них — повернення додому. Гомеру ми завдячуємо двома з них. Ця тема особливо близька Україні, де тисячі ветеранів повертаються з фронту. Головна ідея проста: світ, у який повертається людина, вже зник. Натомість постав новий, і в ньому треба віднайти себе заново.

Це стосується не лише військових. Люди, які втратили домівки й переїхали, не знайдуть колишнього Криму чи Маріуполя — їм доведеться будувати новий світ. Україна, яку залишили ті, хто виїхав за кордон, теж змінилася. Бажання повернутися у 2013-й чи 2021-й рік часто керує нашими рішеннями — від виборів до інвестицій. Але чим швидше ми усвідомимо, що минулого вже нема, тим якіснішими будуть наші рішення, спрямовані вперед.

Автор звертає увагу на діалог із фільму: «Ви і є народи моря» — «Так, моя королево». Це відсилання до загадки «катастрофи Бронзової доби». Дослідники з’ясували: таємничі «народи моря» не були прибульцями здалеку — це самі мешканці світу бронзи, які зруйнували власну цивілізацію і стали блукальцями. Світ завалився під впливом власної складності, якій не відповідали управлінські системи. Викладач проводить паралель із сьогоденням: коли світ ускладнюється, а системи управління лишаються простими, він стає крихким.

Окрема тема — втрата здатності читати й писати. Для цього не потрібен крах цивілізації: достатньо обмежитися короткими повідомленнями в месенджерах і запитами до штучного інтелекту. Тоді історія з її уроками зникає, залишаються лише усні «пісні» з відблиском реальних подій. Автор каже, що це вже стається з пам’яттю про розвал Радянського Союзу — нікого не цікавить, як було насправді, тож ми йдемо на наступне коло помилок.

Попри постмодерністські риси — безкінечні цитати з попередніх фільмів Нолана та інших стрічок, — автор вважає, що режисер працює в парадигмі метамодерну. За цим усім стоїть Шлях героя, описаний Джозефом Кемпбеллом. Герой Нолана не лубочний: він зруйнував світ, заплатив страшну ціну, пройшов складний шлях додому й зробив вибір. Як агресор він не викликає симпатії, але як людина, що пройшла шлях, — повагу.

На запитання, чи не занадто режисер «християнізував» давніх греків, які не знали каяття, автор відповідає: фільм звернений до нас сьогоднішніх. Людство не може жити без Мети, Шляху та Героя. А щоб захоплення героєм не спонукало повторювати його помилки, Нолан чесно показує його агресором і руйнівником. Точка опори для прориву через постмодерністський цинізм — любов: до дружини, сина, батьківщини, світу, який не вдалося вберегти.