Мізофонія: науковці знайшли нейронні механізми роздратування від жування

Мізофонія — стан, за якого звичні звуки на кшталт жування, сопіння або клацання ручки викликають у людини сильне роздратування чи навіть лють, — давно відома науці, але її біологічні механізми залишалися малозрозумілими. Нове дослідження, опубліковане в журналі Human Brain Mapping, проливає світло на те, як мозок обробляє ці тригери.

Команда вчених із Монреальського неврологічного інституту (Канада) та Університету Оклахоми (США) зосередилася на передній частині острівцевої кори — ділянці, що входить до так званої «мережі значущості». Ця мережа відповідає за обробку болю, відрази, внутрішніх сигналів організму та спрямування уваги на важливі подразники. Саме її активність, за даними авторів, визначає, наскільки сильно людина реагує на звуки, які більшість інших просто ігнорує.

Для аналізу дослідники використали дані функціональної магнітно-резонансної томографії (фМРТ) у стані спокою 162 дорослих із наявної бази даних. Оскільки ці записи не містили інформації про наявність мізофонії, науковці додатково проаналізували опитування 777 осіб щодо їхніх сенсорних реакцій — наприклад, відповідей на різкі запахи.

Виявилося, що вираженість мізофонії прямо залежить від того, наскільки синхронізована робота передньої острівцевої кори з ділянками мережі значущості, які відповідають за сприйняття звуків, моторику та планування рухів. Важливо, що ця нейронна активність не збігалася з процесами, характерними для тривожності, депресії чи аутизму, які часто супроводжують мізофонію та ускладнюють її діагностику. Це дозволяє припустити, що мізофонія має власні нейрофізіологічні маркери, а не є просто симптомом інших розладів.

Головний висновок дослідження — мізофонія не є бінарним станом. Коли вчені спробували розділити вибірку на дві окремі групи («хворих» і «здорових»), статистичні закономірності зникли. Натомість прояви розладу виявилися розподіленими по безперервній шкалі, що охоплює всю популяцію. Це означає, що кожна людина може перебувати в певній точці цього спектра, і лише у виражених випадках мізофонія стає клінічно значущою проблемою.

Хоча учасників томографії не піддавали безпосередньому впливу звукових тригерів, використання загальнопопуляційної бази даних допомогло уникнути упередженості в бік лише важких форм розладу. Отримані результати відкривають нові перспективи для вивчення мізофонії за допомогою інших методів нейровізуалізації та демонструють ефективність повторного використання вже наявних наукових даних.