П'ять шкіл за тиждень: як журналістка шукала в Києві клас, де діти говорять українською

Керівниця команди сайту «Слідства.Інфо» Христина Коціра шукала для доньки школу в Києві, де діти хоч трохи спілкуються українською. Результат пошуків вона виклала в дописі, який швидко став резонансним: за її словами, розшукувати корупціонерів виявилося простіше, ніж знайти клас із живим українським середовищем.

Перший заклад відпав після пробного дня — усі діти в класі виявилися російськомовними. У другому на пряме запитання про кількість українськомовних учнів адміністрація й учителі відповіли «50/50», хоча насправді з тридцяти дітей українською не говорив ніхто. Там же знайшлися двоє показових персонажів: учитель історії України, який не любить Львів через нібито погане ставлення до російської мови, а саму російську називає «функціональною» — нею, мовляв, порозумієшся навіть в Узбекистані. А шкільний психолог виводив у центр кола єдину україномовну дитину й питав її, чому люди переходять на російську, чи переходить вона сама і чим росіяни відрізняються від українців. Світлою плямою в цій історії залишилася класна керівниця, яка послідовно наполягає на важливості української та розповідає власний досвід: коли до неї додому прийшли росіяни зі словами про «один язик» і «спасєніє».

Третій варіант був територіально незручним, зате на сайті й у договорі українська мова була прямо названа цінністю закладу. На практиці, за словами Коціри, з п'ятнадцяти дітей у класі українськомовною була лише одна, а сама мова лишалася формальним елементом уроку: щойно дзвенів дзвінок, усі переходили на російську. Четверту спробу авторка в дописі не описала.

П'ятий заклад вирізнився чесністю: з дванадцяти учнів четверо походять з українськомовних родин, решта переходить на російську одразу після уроку. Причину там пояснюють без прикрас — серед підлітків це вважається модним і «молодьожним», а вчителі не знають, як на це реагувати.

Реакція на допис виявилася масштабною: півтори тисячі лайків і понад триста коментарів. Батьки переважно радили перевірені школи або ділилися схожим досвідом — російська домінує на перервах навіть там, де на уроках усе гаразд. На пораду Наталі Керечанин щодо одного закладу Коціра відповіла, що саме про нього й писала. Свої варіанти запропонували історикиня моди та журналістка Зоя Звиняцьківська й дерусифікаторка Діна Сидоренко.

Військовослужбовиця й комунікаційниця Патронатної служби 3-го армійського корпусу Леся Ганжа, шефредакторка «Lb.ua» Соня Кошкіна та журналістка Hromadske Діана Буцко висловилися про історію з учителем і психологом різко. Журналіст Тарас Прокопишин зауважив, що саме така картина постає в його уяві щоразу, коли йому радять переїхати до Києва. Журналістка «Української правди» Ольга Кириленко назвала панування російської одним із факторів, які її лякають у думках про власних дітей, а її колега Тетяна Даниленко зізналася, що на початку повномасштабного вторгнення була впевнена: її молодша дитина з таким не зіткнеться. Журналістка й ведуча «Еспресо» Леся Вакулюк навела приклад пасербиці, яка була однією з двох україномовних дітей у класі, причому друга своєї української соромилася. Засновниця школи української мови Леся Дуда наголосила: дитині перейти на українську допомагає передусім залучення батьків.

Автор допису згадує і власний досвід: його 11 клас на Луганщині припав на початок АТО, а в атестаті стояли позначки про знання російської мови та літератури, замаскованої під зарубіжну. Замість європейських письменників у програмі були «Війна і мир», «Муму» і рядки з «Бородіна». Водночас він тішиться, що сучасні діти цього не знають, і часто чує в київському транспорті школярів, які говорять українською — хай навіть про «сікс севен».

Однак для оптимізму підстав мало. Дослідження функціонування державної мови в освітньому процесі за минулий рік показало: 82% учнів у Києві порушують мовне законодавство на перервах, а 66% — навіть під час уроків.