Кептар: що насправді знали про давній гуцульський одяг

Кептар — це нагрудний безрукавний одяг, який виготовляли переважно з овечої шкіри. Найбільшого поширення він набув у західних регіонах України: на Гуцульщині, Покутті, Буковині, Бойківщині та Лемківщині. У різних місцевостях кептарі відрізнялися довжиною, кроєм, кольорами та оздобленням.

На Гуцульщині оздоблення кептарів включало сап'ян, кольорові китички й кіски, смушкові облямівки та інші декоративні елементи. Святкові варіанти прикрашали значно багатше, тоді як повсякденні могли залишатися майже без декору.

Кептар не був винятково жіночим або чоловічим одягом. На Гуцульщині його носили чоловіки, жінки та діти, а вигляд речі залежав від місцевої традиції. Етнографічні свідчення показують, що на Покутті чоловічі та жіночі кептарі могли бути дуже подібними.

Кептарі не обов'язково належали до святкового вбрання. На Гуцульщині їх носили щодня, а для урочистих подій виготовляли варіанти з багатшим оздобленням. Таким чином, один тип одягу міг бути і практичною річчю на будень, і частиною святкового строю.

Особливе місце кептар займав у весільному вбранні. Його часто шили спеціально до весілля, а потім одягали до церкви. Коли річ зношувалася, оздоблення могли відпороти, а сам кептар продовжували носити вдома.

На Гуцульщині традиція святкового кептаря зберігалася й у ХХ столітті. Гуцульська майстриня Олена Марусяк засвідчила, що кептарі вдягали на весілля, великі свята та хрещення дітей. Це свідчення стосується саме гуцульської традиції, а не всіх регіонів України.

Кептар не поспішали викидати після зношування. Збереглися приклади дуже давніх гуцульських кептарів: сучасні колекціонери описують речі, яким близько двохсот років. Окремі старі кептарі переходили від родини до родини та могли використовуватися на весіллях.

Серед цікавих деталей українського вбрання була й припинда — слово, значення якого та вигляд у старовину варто дослідити окремо.