Освітня міграція українців у Європі: бакалаврат стає новим полем битви за таланти

Аналіз даних Євростату за 2014–2024 роки виявляє не просто кількісне зростання української присутності в європейських університетах, а структурну трансформацію освітньої міграції. У 25 країнах Європи кількість українських студентів бакалаврського рівня зросла з 17 617 до 62 140 осіб — тобто у 3,5 раза. Натомість на магістерському рівні (у 23 країнах зі зіставними даними) зростання склало лише 46,2%: з 12 531 до 18 326 осіб.

Найбільш вражаюча динаміка спостерігається у країнах, які раніше не були традиційними центрами українського студентства. Словаччина збільшила контингент українських бакалаврів з 814 до 9 136 осіб — більш ніж в 11 разів. Литва — зі 101 до 1 565, Естонія — з 22 до 279, Латвія — зі 116 до 609, Румунія — зі 117 до 1 068. У Польщі, яка залишається найбільшим осередком, кількість зросла з 7 961 до 32 825.

Ця динаміка принципово відрізняється від класичної академічної мобільності. Якщо раніше українці переважно виїжджали на один семестр або на магістерську програму, то тепер перший університет, професійні мережі, мовний капітал і наступні освітні рішення дедалі частіше формуються за межами України. Сама межа між мобільністю та міграцією стає дедалі умовнішою.

Найбільший контраст спостерігається на рівні докторантури. У 22 країнах, де дані коректно зіставні, кількість українських PhD-студентів зросла лише з 1 013 до 1 050 осіб — на 3,7% за десятиліття. Це формує так звану академічну воронку: масове залучення на бакалаврат і магістратуру не гарантує формування дослідницьких кар'єр.

Особливо показовою є Польща: там у 2024 році навчалося 32 825 українських бакалаврів і 7 651 магістрант, але лише 83 докторанти. Співвідношення PhD до магістрів у Польщі — лише 1,1%, тоді як в Естонії воно сягає 23,1%, у Чехії — 21,0%, у Португалії — 20,4%, у Франції — 19,4%, у Німеччині — 13,4%.

Зріз 2024 року загалом по вибірці демонструє: 62 140 бакалаврів, 19 533 магістранти і 1 820 докторантів. Магістерський контингент становить лише близько 31,4% від бакалаврського, а докторський — лише 9,3% від магістерського. Це не перехідні коефіцієнти між рівнями, але структурний сигнал дуже чіткий: освітня мобільність дедалі частіше створює інфраструктуру потенційної міграції — мову, соціальні зв'язки, диплом локального університету, досвід роботи та прив'язаність до ринку праці іншої країни.

Головний висновок для України полягає в тому, що конкуренція за людський капітал уже починається не після випуску, а біля входу до вищої освіти — фактично ще в школі. Міграція відбувається не в один момент перетину кордону, а формується поступово через послідовність освітніх рішень: бакалаврат → магістратура → PhD → перше робоче місце → професійні мережі.

Тому українська політика вищої освіти не може обмежуватися завданням повернути випускників. Потрібно конкурувати за саму траєкторію — зберігаючи інституційний зв'язок українців за кордоном з Україною. Спільні програми, подвійні дипломи, спільні PhD і дослідницькі групи можуть перетворити освітню міграцію з одностороннього відтоку на найбільшу міжнародну мережу українського людського капіталу. Питання вже не в тому, як зупинити освітню міграцію, а в тому, як не дозволити їй відірвати українські таланти від України.