Київ знімає укриття з пам'ятників: як переосмислити радянську спадщину

Наприкінці липня комунальники почали демонтувати захисну конструкцію з пам'ятника Лесі Українці. З-під сірої коробки проявилися темний лабрадоритовий постамент, п'ятиметрова бронзова постать і простір довкола. Влада розбирає тимчасові споруди, які мали захищати монументи від уламків під час обстрілів, але простояли чотири роки.

Тимчасове рішення, ухвалене навесні 2022 року, виявилося довготривалим. Мішки з піском рятували від уламків, але тканина розповзалася, усередині накопичувалася волога. Для мармуру небезпечні цикли замерзання та відтавання, для бронзи — тривалий контакт із вологою та солями. Захисна споруда виявилася інженерним об'єктом, який потребує вентиляції, заміни матеріалів і своєчасного демонтажу. Київ отримав урок: консервація культурної спадщини — це не просто обкласти монументи мішками.

Пам'ятник Лесі Українці відкрили 1973 року. Скульпторка Галина Кальченко та архітектор Анатолій Ігнащенко отримали за нього Шевченківську премію. П'ятиметрова бронзова постать стоїть на постаменті з чорного лабрадориту заввишки майже п'ять метрів. Радянський канон зробив із поетеси «революційну демократку»: вирізав складну європейську інтелектуалку, феміністичний голос, критичне ставлення до російської культури, натомість підсвітив класову боротьбу. Проблема не в тому, що радянська влада встановила пам'ятник українській поетесі, а в монополії на тлумачення: держава вирішувала, яку частину біографії дозволено відлити в бронзі, як високо її поставити й хто матиме право стояти перед нею з мікрофоном.

Пам'ятник Миколі Лисенку біля опери відкрили 29 грудня 1965 року. Автори — скульптор Олександр Ковальов і архітектор Василь Гнєздилов. Бронзова сидяча фігура на гранітному постаменті має загальну висоту близько семи метрів. Лисенко був незручним для імперії: засновник української класичної музичної школи, організатор хорів, дослідник фольклору, діяч українського руху. Радянська влада зарахувала його до офіційного пантеону, відокремивши «народного композитора» від українського культурного самоствердження.

22 травня 1982 року в парку над Дніпром відкрили композицію з човном, Києм, Щеком, Хоривом і Либіддю. Автори — скульптор Василь Бородай та архітектор Микола Фещенко. Залізобетонну основу вкрили міддю. Монумент став частиною кампанії «1500-річчя Києва»: 482 рік не можна вважати точним роком заснування міста, але радянській владі була потрібна кругла цифра, яку можна затвердити постановою й перетворити на доказ історичної тяглості. Водночас образ човна виявився сильнішим за пропагандистську рамку: кияни привласнили його, пов'язали з Дніпром і родинними ритуалами.

Монумент княгині Ользі на Михайлівській площі має іншу історію. Первісну композицію Івана Кавалерідзе, Петра Сниткіна й архітектора Валеріяна Рикова відкрили 1911 року. 1919-го фігуру Ольги скинули, до 1935 року більшовики остаточно демонтували ансамбль. У 1996 році його відновили скульптори Віталій Сівко, Микола Білик і Віталій Шишов. Тут історія пам'ятника є частиною змісту: імперський Київ поставив монумент, більшовики знищили, незалежна Україна повернула.

Не всі радянські пам'ятники однакові. Ленін чи монументи на честь окупаційних армій легітимізували режим. Леся Українка, Лисенко, Райніс, Таммсааре — національні діячі, яких режим намагався привласнити. Демонтувати їх лише тому, що бронзу відлили в радянський рік, означало б подарувати цих людей радянській владі вдруге. Але хибно й удавати, що ідеологічної рамки не було. Потрібно розділити три шари: реальну людину, мистецьку якість скульптури, політичну та просторову режисуру встановлення. Один шар можна зберігати, другий — пояснювати, третій — перебудовувати.

Країни Балтії вже пройшли цей шлях. У Талліні парк навколо пам'ятника Таммсааре перетворили на складну мережу маршрутів, зберегли письменника, але прибрали урочистий підхід. У Вільнюсі спершу запитали в людей: мистецька лабораторія 2021 року зібрала реакції містян, і оновлення 2024 року зберегло пам'ятник Жемайте, додало освітлення й лавки. У Ризі монумент «визволителям» знесли в серпні 2022 року, бо він символізував армію, яка відновила окупацію. Національного письменника можна повернути суспільству, монумент окупаційній армії — не обов'язково зберігати.

Що можна зробити в Києві? Архітектор Олег Гречух пропонує почати зі спостережень: як люди перетинають площу, де сідають, коли падає тінь. Для Лесі Українки — додати дерева, тінь, кілька типів сидіння, питну воду, інтегрувати фрагменти драм і листів, які показують європейську, антиімперську й особисту Лесю. Для Лисенка — перетворити сквер на музичний: аудіоточки з творами, карта пов'язаних місць, сезонні камерні виконання. Для засновників Києва — повернути зв'язок із Дніпром, створити безбар'єрні маршрути й чесно розповісти два сюжети: літописну легенду та політичну історію ювілею 1982 року. Для Ольги — зберегти урочистість, але додати тихі краї, тінь і розповідь про створення, знищення та відновлення.

Найгірше, що можна зробити, — відмити бронзу, покласти квіти й залишити все як було. Найкраще — побачити в розконсервації початок міської розмови про те, як пам'ять може бути чесною, людяною і щоденною. Варто також створити цифрові копії пам'ятників: війна триває, ризик знищення нікуди не зникає.