Напад у Вроцлаві: як антиукраїнська риторика стає виправданням насильства

У неділю, 26 липня, у Вроцлаві стався напад на двох громадян України – 20-річну Анастасію та 21-річного Максима. За даними поліції, конфлікт розпочався в магазині й мав національне підґрунтя. Нападники втекли, їх розшукують. Мер Вроцлава Яцек Сутрик публічно засудив насильство, пов'язавши його з політичною риторикою, що поділяє людей на «своїх» і «чужих».

Хоча безпосередню відповідальність за побиття мають нести конкретні особи, важливо розглядати цей випадок у ширшому контексті. За даними польської поліції, у першому півріччі 2026 року зафіксовано 180 повідомлень про ймовірні злочини ненависті проти українців – це на 30% більше, ніж за аналогічний період минулого року. Сам Вроцлав уже не вперше стає місцем резонансних нападів на українців.

Проблема виходить за межі окремих кримінальних інцидентів. Коли людина вирішує, що може вдарити когось за українську мову чи акцент, вона ставить себе над законом. Це не просто приватна агресія, а спроба встановити неформальну владу вулиці над тими, кого вважають «чужими».

Останні півтора року українці дедалі частіше стають об'єктом внутрішньої політичної боротьби в Польщі. Їх зображують як конкурентів за соціальні виплати, місця в школах, доступ до лікарів і житло. Під час президентської кампанії 2025 року Кароль Навроцький просував гасло пріоритету польських громадян у доступі до державних послуг. Славомір Менцен звинувачував українців у перевантаженні шкіл і зростанні цін на житло. Прихильники Гжегожа Брауна зривали українські прапори з державних будівель. Ярослав Качинський та політики «Права і Справедливості» використовують українську тематику через питання історичної пам'яті. Кшиштоф Босак та «Конфедерація» наголошують на відокремленні польських інтересів від українських.

Між цими політиками є суттєві відмінності, але всі вони діють у полі, де антиукраїнська риторика стає інструментом мобілізації виборців. Це створює «аукціон радикалізму», де кожен наступний учасник змушений підвищувати ставки. Легітимна критика конкретних рішень перетворюється на колективне таврування людей. Різниця між твердженням, що програма потребує змін, і твердженням, що українці є тягарем, – принципова.

Коли з найвищих трибун звучить, що певна група є проблемою, частина суспільства починає сприймати ворожість як форму патріотизму. Нападник може уявляти себе захисником Польщі, а не злочинцем. Це створює реальну загрозу державній монополії на насильство.

Напад у Вроцлаві – це іспит для трьох суб'єктів. Для польської держави: чи буде злочин розслідувано з урахуванням мотиву ненависті? Для польського суспільства: чи сприйме воно напади як загрозу спільному правопорядку? Для політичного класу: чи усвідомлюють вони, що слова не зникають після ефіру, а виходять на вулицю?

Мова ненависті рідко зупиняється на одній групі. Коли суспільство погоджується, що когось можна позбавити гідності, механізм виключення шукає нові об'єкти. Питання в тому, якою Польща хоче бути – демократичною державою, що захищає меншини, чи суспільством, де вулиця перебирає право карати «чужих».