Учитель, який став на захист малих: історія загиблого Героя з Чернігівщини

Олександр Бруй народився 26 серпня 1978 року в селі Клюси на Чернігівщині. З дитинства він допомагав бабусі та батькам на городі, а вільний час проводив із друзями. Його справжньою пристрастю була історія: він багато читав про минуле, дивився фільми про війни та ділився знаннями з учнями, власними дітьми й племінниками.

Після закінчення місцевої дев'ятирічки Олександр переїхав до бабусі в село Рогізки, щоб здобути повну середню освіту. Саме там він познайомився зі своєю майбутньою дружиною Анною, яка тоді ще навчалася в школі. Олександр уже закінчив педагогічний інститут у Чернігові й перший рік працював учителем фізкультури в Клюсах. Він одразу запропонував Анні зустрічатися, але вона вагалася через юний вік. Олександр терпляче чекав: проводжав дівчину до клубу, ішов позаду, аби з нею нічого не сталося.

Коли Анні виповнилося 18, пара побралася. Олександр перевівся до Рогізківської школи, хоча йому пропонували роботу в інших місцях. Він завжди казав, що йому потрібні село, город і трактор. У подружжя народилися двоє синів — Валерій і Вячеслав. Олександр був надзвичайно турботливим батьком: усе пояснював, навчав, показував фільми про війну та виховував у дітях любов до України.

Коли на сході почалася війна, Олександр отримав повістку. 1 вересня 2014 року замість шкільної лінійки він вирушив на військову підготовку. У складі 13-го мотопіхотного батальйону він пройшов бої за Станицю Луганську, Зайцеве, Вуглегірськ та Дебальцівський котел. Родина іноді не мала зв'язку з ним тижнями. Про пережите він розповідав лише дружині, а з іншими не ділився, вважаючи, що не герой.

Повернувшись зі служби у вересні 2015 року, Олександр намагався більше часу проводити з родиною, але наслідки війни ще довго давалися взнаки: він здригався від гучних звуків і бачив сни про окопи. Лише за два-три роки йому вдалося адаптуватися. Проте щороку він повторював рідним, що ще піде на війну.

Пізно ввечері 23 лютого 2022 року Олександр отримав повістку. Спочатку він думав, що це чергові навчання, але тієї ночі не міг заснути й першим почув вибухи. Наступного дня він зібрав речі та вирушив до військкомату. У складі 1-ї окремої танкової бригади він брав участь в обороні Чернігова, а згодом — в Авдіївці, де провів близько дев'яти місяців. Потім були бої на Донеччині, зокрема в Старомайорському, де він ледве не загинув під час обстрілу КАБами.

У липні 2024 року підрозділ Олександра перекинули на Курщину. Він писав дружині, що йде в Любимівку, і знав, що це може бути дорога в один кінець. 17 жовтня 2024 року Олександр Бруй загинув. Майже півтора року його вважали зниклим безвісти, і лише в травні 2026-го за результатами ДНК тіло захисника повернули додому. Поховали його в Рогізках, а 1 вересня в місцевій школі відкрили меморіальну дошку на його честь.

Олександра Бруя відзначено медаллю «За оборону Чернігова» та нагрудним знаком «Золотий хрест» за бої в Авдіївці. Рідні захисника звернулися з петицією про присвоєння йому звання Героя України.