Освітня міграція українців: Європа перехоплює талант раніше

Аналіз даних Євростату за 2014–2024 роки показує не просто збільшення кількості українських студентів у Європі, а зміну самої моделі освітньої міграції. Якщо раніше виїзд на навчання часто був короткочасним епізодом, то тепер дедалі більше молодих людей вступають до європейських університетів одразу після школи, і саме там формується їхня подальша академічна та професійна біографія.

У 25 країнах розширеної вибірки кількість українських бакалаврів зросла з 17 617 у 2014 році до 62 140 у 2024-му — на 252,7%. Найбільше зростання зафіксовано в Словаччині (з 814 до 9 136, у 11 разів), Литві (зі 101 до 1 565), Польщі (з 7 961 до 32 825) та Чехії (з 1 422 до 5 658). Помітна динаміка також у Австрії, Франції, Румунії, Бельгії, Ірландії та країнах Балтії.

На магістерському рівні зростання скромніше: з 12 531 до 18 326 осіб (на 46,2%) у 23 країнах із порівнянними даними. У Польщі кількість магістрантів збільшилася лише з 6 591 до 7 651 (близько 16%), тоді як бакалаврів — у понад чотири рази. Це підтверджує тенденцію: європейські системи активно залучають українців саме на початкові етапи навчання.

Найразючіший контраст — на рівні докторантури. У 22 країнах із зіставними даними кількість українських PhD-студентів зросла лише з 1 013 до 1 050 осіб — на 3,7% за десятиліття. У 2024 році на 62 140 бакалаврів припадає 19 533 магістранти і лише 1 820 докторантів. Магістерський контингент становить близько 31,4% від бакалаврського, а докторський — лише 9,3% від магістерського.

Особливо показова Польща — головний центр української студентської присутності. Там у 2024 році навчалося 32 825 бакалаврів і 7 651 магістрант, але лише 83 докторанти. Співвідношення PhD до магістрів — приблизно 1,1%. Для порівняння, в Естонії цей показник сягає 23,1%, у Чехії — 21,0%, у Португалії — 20,4%, у Франції — 19,4%. Тобто країна може бути потужним центром освітньої міграції, але значно слабшим центром залучення до науки.

Автор дослідження, професор Олександр Костюк, наголошує: міграція відбувається не в момент перетину кордону, а через послідовність освітніх рішень. Якщо молода людина вступає до європейського університету на бакалаврат, отримує там магістра, формує професійні мережі та мовний капітал, її повернення вже не є простим рішенням «після навчання». Ризик для України — втрата цілих ланцюжків: бакалаврат → магістратура → PhD → перше робоче місце → кар'єра.

Водночас освітню міграцію можна перетворити на академічне співробітництво через спільні програми, подвійні дипломи, спільні PhD та дослідницькі групи. Тоді десятки тисяч українців у європейських університетах можуть стати не втраченим поколінням, а найбільшою міжнародною мережею українського людського капіталу. Питання не в тому, як зупинити освітню міграцію, а в тому, як не дозволити їй відірвати таланти від України.