Освітня міграція українців: як змінилася структура за 10 років

За останнє десятиліття кількість українських студентів у Європі зросла в рази, але головна зміна — не в масштабах, а в структурі. Аналіз даних Євростату показує: українці починають навчання за кордоном усе раніше, і це перетворює освітню мобільність на потенційну міграцію.

Найпоказовіша динаміка — на бакалавраті. У 25 європейських країнах кількість українців на цьому рівні зросла з 17 617 у 2014 році до 62 140 у 2024-му — на 252,7%. Лідером залишається Польща, де контингент збільшився з 7 961 до 32 825 осіб. У Словаччині зростання понад 11-кратне (з 814 до 9 136), у Литві — зі 101 до 1 565, в Естонії — з 22 до 279, у Румунії — зі 117 до 1 068.

На магістерському рівні зростання скромніше: з 12 531 до 18 326 осіб у 23 країнах — на 46,2%. У Польщі кількість магістрантів збільшилася лише з 6 591 до 7 651 (близько 16%), тоді як бакалаврів — учетверо. Це свідчить: чим раніше людина входить у чужу освітню систему, тим більше наступних етапів її життя ця система формує.

Найдраматичніший розрив — на рівні PhD. У 22 країнах із зіставними даними кількість українських докторантів за десятиліття зросла лише з 1 013 до 1 050 — на 3,7%. При цьому в Польщі, яка приймає 32 825 бакалаврів і 7 651 магістранта, навчається лише 83 українські докторанти — співвідношення PhD до магістрів становить 1,1%. Для порівняння, в Естонії цей показник сягає 23,1%, у Чехії — 21%, у Франції — 19,4%.

Станом на 2024 рік у 25 країнах вибірки налічується 62 140 українських бакалаврів, 19 533 магістранти та 1 820 докторантів. Магістерський контингент становить близько 31,4% від бакалаврського, докторський — лише 9,3% від магістерського. Це не означає, що саме стільки студентів переходять на наступний рівень, але сигнал чіткий: освітня міграція не гарантує міграції в науку.

Експерти наголошують: країна може бути потужним центром залучення студентів, але слабким центром формування дослідницьких кар'єр. Тому варто розрізняти три типи привабливості — місце здобуття освіти, місце професійного закріплення та місце наукової кар'єри.

Для України головний ризик — втрата цілих ланцюжків: бакалаврат → магістратура → PhD → перше робоче місце → професійні мережі. Міграція відбувається не в момент перетину кордону, а через послідовність освітніх рішень. Тому політика має конкурувати не за «повернення випускників», а за саму траєкторію — зберігаючи інституційний зв'язок українців за кордоном із батьківщиною.

Водночас освітню міграцію можна перетворити на академічне співробітництво: спільні програми, подвійні дипломи, спільні PhD та грантові мережі здатні перетворити десятки тисяч українців у європейських університетах на міжнародну мережу людського капіталу. Питання в тому, як не дозволити міграції відірвати таланти від України.