МОН вимагає від абітурієнтів з окупації «доказів» проживання: що це змінює

Кілька років поспіль для молоді з тимчасово окупованих територій діяли спеціальні умови вступу до українських коледжів та університетів. Їх часто називають «спрощеним вступом»: він дозволяє зарахування без паспортних документів і шкільного свідоцтва, за результатами іспитів у самому закладі замість національного мультипредметного тесту, а також місце на бюджеті в межах квоти. Донедавна вступникові достатньо було надати витяг про зареєстроване місце проживання на окупованій території.

На дванадцятий рік окупації цього виявилося замало. Міністерство освіти і науки України непублічно запровадило додаткову вимогу — підтвердити проживання в окупації іншими доказами. Про це у своєму розборі для медіа НУШ пише юристка й аналітикиня ГО «Донбас СОС» Тайя Аврам.

Формально вимога виглядає виправданою, але за нею стоїть кілька нюансів. По-перше, спеціальний наказ МОН, який прицільно регулює вступ з окупації та визначає перелік документів, не згадує жодних додаткових доказів до витягу про місце проживання. По-друге, перед початком кампанії заклади освіти проходили навчання щодо прийому таких вступників: його організували БФ «Схід СОС» разом з МОН, ініціативою Президента України BringKidsBack UA, ГО «Донбас СОС» та ГО «ЦГП «Альменда». Участь узяли понад 800 освітян, і на жодному вебінарі про нову вимогу не йшлося.

З’ясувалося, що це не ініціатива закладів освіти чи приймальних комісій. Систему ЄДЕБО, куди вносять дані про вступників, цьогоріч налаштували так, що вона не допускає до «спрощеного вступу» без підвантажених «доказів». Саме тому про вимогу стало відомо лише під час вступної кампанії.

Через неповноту роз’яснень МОН заклади освіти фактично мали самі визначати валідність доказів. Від вступників вимагали надіслати скановані копії документів, виданих окупаційними органами після 01.10.2026 року, або створити цифрові матеріали: селфі з окупаційною атрибутикою та друкованими медіа, геолокації тощо.

На думку авторки, такий підхід недоопрацьований з погляду безпеки вступників та їхніх сімей. Практику обшуків ґаджетів на предмет зв’язків з Україною окупаційні правоохоронні органи документували неодноразово. Якщо за підписку на український Telegram-канал людині можуть лише винести застереження, то селфі з газетою здатне бути витлумачене як передача інформації для коригування ударів ЗСУ — а отже, потягти переслідування й репресії незалежно від віку.

ГО «Донбас СОС» разом із ще дев’ятьма організаціями звернулася до міністра освіти і науки Андрія Бутенка з проханням переосмислити механіку збору доказів. У відповіді міністерство заявило, що вимога не створила додаткових ризиків, а навпаки — дозволила залучити більше вступників. Перегляд способу збору доказів, судячи з відповіді, не планується.

Аргументи міністерства авторка називає суперечливими. МОН декларує спрощення вступу під час війни — подання результатів НМТ за різні роки, вступ за результатами іноземних тестів, скасування мотиваційного листа. Але додаткові вимоги з доказами в цю логіку не вписуються, адже це додатковий безпековий бар’єр.

Непослідовність видно й на іншому рівні. МОН розробляє типову освітню програму для дітей в окупації, яка враховує безпекові ризики: якщо дитину виявлять під час навчання в українській школі, сам зміст навчання не має створювати додаткових підстав для переслідування. Водночас та сама дитина має створити в телефоні матеріали, які можуть розцінити як передачу інформації для коригування ударів.

Окремо авторка зупиняється на твердженні про зростання кількості вступників. Воно не витримує перевірки причинно-наслідкового зв’язку, а для його підсилення Міністерство навело статистику за квотою-2. Цей показник із року в рік об’єднує чотири категорії вступників, тож дані відображають загальне число тих, хто проживає або виїхав з окупованої території чи території активних бойових дій і отримав бюджетне місце за квотою. Щоб оцінити саме кількість вступників, які перебувають в окупації, потрібен окремий аналіз даних ЄДЕБО за відповідними категоріями.

Питання вступу дітей з окупації значно ширше за правила прийому документів, підсумовує авторка. Йдеться про те, чи бачимо ми в цій молоді майбутніх громадян України і чи готові прокладати для них шлях до цього майбутнього. В умовах окупації освіта залишається одним із небагатьох інструментів, який підтримує зв’язок людини з Батьківщиною, а після виїзду стає точкою інтеграції в суспільство. Тому доступ до освіти варто вибудовувати як частину реінтеграційної політики — інструмент повернення з окупації та безпечного майбутнього.