Кадрова криза в Україні: чому державі потрібні професіонали, а не менеджери

Платонівська метафора про корабель, де матроси без навігаційних знань борються за кермо, сьогодні звучить як точний опис української кадрової політики. Схвалена в серпні Стратегія реформування державного управління на 2026–2030 роки назвала симптоми: плинність кадрів сягнула 24% у 2024 році та 20% у 2025-му, тоді як середній показник у ЄС — близько 6%. До 23% посад категорії «А» лишалися вакантними, а конкурсний відбір фактично не працює з 2020 року: за час воєнного стану на найвищі посади було здійснено 218 призначень без конкурсу.

Однак справжня причина кризи, на думку авторів аналізу, не процедурна і не бюджетна, а світоглядна. Півтора десятиліття кадрову політику визначає гасло «нам потрібен менеджер, а не фахівець». Це призвело до того, що керівники, які не володіють змістом сфери, формують «свої команди» з лояльних людей замість експертів. Фахівці зникають у три хвилі: спершу йдуть ті, хто має альтернативу, потім — ті, хто заперечує, і нарешті лишаються лише ті, кому нікуди йти.

Принцип Пітера, сформульований ще 1969 року, в українській версії набув жорсткішого вигляду: на посади підіймаються не через компетентність, а повз неї. Бізнес-модель, яку намагаються перенести на державу, не працює через відсутність зворотного зв'язку: платник податків не може вийти з проєкту, а наслідки рішень проявляються через десятиліття, коли «ефективний менеджер» уже працює деінде.

Там, де держава функціонує ефективно, професіоналізм закріплений у законі. У США розділ 10 Кодексу вимагає, щоб міністром оборони була цивільна особа без військової служби щонайменше сім років — запобіжник спрямований проти надміру військових, а не проти цивільних без досвіду. Німеччина у статті 33 Основного закону закріпила Laufbahnprinzip — принцип службової кар'єри, за яким призначення можливе лише за наявності профільної освіти. Очолити школу там може лише той, хто сам викладав.

Особливо болісно брак фаховості позначається на обороні, освіті та науці. У військовій сфері помилки не оплачуються грошима — ціна вимірюється людьми та територією. В освіті неможливо підвищити рівень навченості дітей тому, хто ніколи не стояв біля дошки. А наукова школа рветься за один кадровий цикл, а відновлюється десятиліттями.

Аргумент «зараз війна, обирати нема з кого» не витримує критики: понад 4,6 тисячі держслужбовців проходили військову службу під час мобілізації, тож ресурс є, але його треба берегти, а не замінювати непрофесіоналами. Експерти пропонують конкретні кроки: кваліфікаційні профілі посад замість загальних вимог, відновлення фахових конкурсів із галузевим блоком, ценз досвіду для сектору безпеки, розділення адміністрування та фаху, обмеження патронатних посад і наставництво як службовий обов'язок.

Без змін ще один кадровий цикл може лишити державу без людей, які пам'ятають, як усе працює правильно. Держава — це корабель Платона, і питання лише в тому, кого ми пустимо до керма: того, хто вивчав зорі й вітри, чи того, хто переконав усіх, що вони неактуальні.