Освітня міграція українців у Європі: нові дані Євростату за 2014–2024 роки

Оновлені дані Євростату демонструють, що за 2014–2024 роки освітня мобільність українців у Європі зазнала структурних змін. Йдеться не лише про кількісне зростання, а й про зміщення моменту входження в іноземну університетську систему на більш ранні етапи.

За десять років кількість українських студентів бакалаврату у 25 європейських країнах зросла з 17 617 до 62 140 осіб — на 252,7%. На магістерському рівні, для 23 країн із порівнянними даними, приріст становив 46,2% (з 12 531 до 18 326). Однак найпоказовіша динаміка спостерігається в окремих країнах. У Словаччині контингент українських бакалаврів збільшився більш ніж удесятеро — з 814 до 9 136. У Польщі цей показник зріс із 7 961 до 32 825, у Чехії — з 1 422 до 5 658. Балтійські країни також демонструють значне зростання: Литва — зі 101 до 1 565, Латвія — зі 116 до 609, Естонія — з 22 до 279.

Водночас на докторському рівні експансії не спостерігається. У 22 країнах із зіставними даними кількість українських PhD-студентів за десятиліття зросла лише на 3,7% — з 1 013 до 1 050. Це створює так звану академічну воронку: масове залучення на бакалаврат і магістратуру не гарантує подальшого формування дослідницьких кар'єр.

Зріз 2024 року підкреслює цю диспропорцію. У 25 країнах вибірки налічується 62 140 бакалаврів, 19 533 магістранти та 1 820 докторантів. Магістерський контингент становить 31,4% від бакалаврського, а докторський — лише 9,3% від магістерського.

Особливо контрастною є ситуація в Польщі — головному центрі української студентської присутності. Там у 2024 році навчалося 32 825 бакалаврів і 7 651 магістрант, але лише 83 докторанти. Співвідношення PhD до магістрів у Польщі становить близько 1,1%, тоді як в Естонії цей показник сягає 23,1%, у Чехії — 21%, у Португалії — 20,4%, у Франції — 19,4%, у Німеччині — 13,4%.

Ці дані дозволяють розрізняти три типи привабливості країн: як місця здобуття освіти, професійного закріплення та побудови наукової кар'єри. Стратегічний висновок для України полягає в тому, що конкуренція за людський капітал переміщується на дедалі раніший етап — фактично до моменту вибору першого університету.

Міграція відбувається не в один момент перетину кордону, а через послідовність освітніх рішень: бакалаврат, магістратура, PhD, перше робоче місце, професійні мережі. Тому політика вищої освіти має конкурувати не лише за випускників, а за всю траєкторію — від абітурієнта до молодого дослідника. Ключове завдання — не зупинити освітню міграцію, а перетворити її з одностороннього відтоку на академічне співробітництво через спільні програми, подвійні дипломи та дослідницькі мережі.